Слава ЗСУ!

Коли настав ранок, Хортові не довелося кричати на Ар’ю або трусити її, щоб збудити. Цього разу вона сама прокинулася раніше від нього і вже встигла напоїти коней. Сніданок вони з’їли мовчки; потім Сандор обережно мовив:

— Щодо твоєї матері…

— Байдуже, — мляво відповіла Ар’я. — Вона померла, я це знаю. Бачила уві сні.

Хорт довго на неї дивився, тоді кивнув головою. Ніхто нічого більше не сказав, і вони продовжили шлях до гір.

У високих передгір’ях вони надибали маленьке, забуте світом село, оточене сіро-зеленими вартовинами та високими блакитними смереками. Клеган вирішив спробувати побалакати з його мешканцями.

— Нам потрібна їжа, — мовив він, — і дах над головою. Що сталося у Близнюках, вони, напевне, ще не знають, а як пощастить, то й мене не впізнають теж.

Селяни саме будували навколо своїх садиб палісад із загострених кілків. Побачивши Хортові широкі плечі, вони пообіцяли йому за працю харч, домівку і навіть гроші.

— Як дасте ще й вина, то працюватиму, аж гай шумітиме, — загарчав він, але зрештою погодився на пиво і впивався ним щовечора, доки не засинав.

Серед тих передгір’їв, щоправда, одразу сконала його мрія продати Ар’ю пані Арин.

— Вище від нас уже лютують морози, а на перевалах лежить сніг, — розповів сільський війт. — Як не замерзнете чи не помрете з голоду, то втрапите на зуби сутінькотам або печерним ведмедям. Ще й про гірські роди не забувайте. Смалені не знають страху, відколи з війни повернувся Тімет Одноокий. А з півроку тому Гунтор, син Гурна, повів Кам’яних Ґав у набіг на село трохи більше як за десять верст звідси. Вони забрали усіх жінок і все збіжжя до останньої зернини, ще й убили половину чоловіків. Тепер вони мають добру сталеву зброю, мечі, кольчуги, всяке інше, і стежать за високим гостинцем — Кам’яні Ґави, Молочні Змії, Сини Туману, всі до одного. Може, кількоро ви з собою заберете, але зрештою вони вас заріжуть, а вашу дочку заберуть до полону.

«Я не його дочка!» — заволала б Ар’я, та надто стомилася. Тепер вона не була вже нічиєю дочкою. Та й узагалі — ніким, без імені та прізвища. Ані Ар’єю, ані Куною, ані Куріпкою, ані Нім, ані навіть Бибкою. Вона була просто дівчинкою, що вдень мандрувала разом з собакою, а уві сні бігала з вовками.

У селі було тихо та спокійно. На ліжках лежали пухкі солом’яники, бліх було небагато, їжі, хоч і простої, давали вдосталь, повітря пахкотіло сосновою смолою. І все ж Ар’я вирішила, що їй тут не подобається. Селяни були боягузами — жоден навіть не дивився Хортові у обличчя, а якщо дивився, то дуже недовго. Деякі з жінок намагалися нап’ясти на неї сукенку та посадити до шиття, але не могли рівнятися рішучістю з пані Рідколіс, і Ар’я цих дурниць їм не дозволила. Потім до неї заприязнилася дочка сільського війта і прибилася всюди за нею ходити. Вона була одного віку з Ар’єю, але ще зовсім дитина: скиглила, коли обдирала коліно, тягала з собою дурнувату ляльку-мотанку, зроблену схожою на вояка, кликала її «паном стражником» і вихвалялася, що той береже її від лиха.

— Іди геть! — казала їй Ар’я з півсотні разів. — Дай мені спокій!

Але мала спокою не давала, і зрештою Ар’я ухопила її ляльку, розірвала майже навпіл і пальцем виколупала зсередини ганчір’я.

— Отепер він справді схожий на вояка! — мовила Ар’я, перш ніж викинути ляльку до струмка.

Після того дівча облишило свої спроби приятелювати, і тепер Ар’я днями порала Морока та Боягузку або блукала у лісі. Час від часу вона підбирала палицю і пробувала вправлятися у прийомах з голкою, та потім згадувала, що трапилося у Близнюках, і лупцювала об дерево, доки палиця не ламалася.

— Може, нам варто тут затриматися, — мовив до неї Хорт, коли минуло два тижні. Він був п’яний від пива, та не засинав, а сидів і щось подумки зважував. — Соколиного Гнізда нам не дістатися, у річковому краї фреївське вояцтво нишпоритиме за кожною вцілілою душею. Зважаючи на отих гірських наскочників, тутешнім стане у пригоді зайвий меч та пара рук. Ми тут перепочинемо, а може, навіть знайдемо спосіб написати листа твоїй тітці.

Почувши це, Ар’я потемніла лицем. Лишатися їй не хотілося, але й їхати не було куди. Наступного ранку, коли Хорт пішов рубати дерева і тягати колоди, вона мовчки заповзла знову до ліжка.

Та щойно роботу було зроблено, і високий дерев’яний палісад вибудувано, як війт негайно натякнув, що їм у селі місця немає.

— Ось прийде зима, то бозна, чи зможемо ми навіть своїх прогодувати, — бурчав він. — А ви… за такими, як ви, кров та смерть слідом ходять.

Сандор стиснув вуста.

— То ви знаєте, хто я такий.