Слава ЗСУ!

— Ось він, пане, — відповів Вранішній Меч і поклав його життю край.

«За тих часів світ був простіший» — подумав Хайме, — «а люди та мечі робилися з кращого заліза». Чи це йому лише так здавалося у його п’ятнадцять років? Усі ті люди давно лежали у могилах: Вранішній Меч і Усміхнений Лицар, Білий Бик та великий князь Левин, пан Озвел Вент з його чорними жартами, суворий та чесний Джон Даррі, Симон Тойн з його Братством Королівської Пущі, старий буркотливо-прямодухий Самнер Кракегол. «І я, отой малий зух… коли ж це той «я» помер, аж самому цікаво? Тоді, коли вдягнув біле корзно? Коли перетяв Аерисові горло?» Той малий з минулих років понад усе хотів стати паном Артуром Дейном, та десь дорогою перекинувся на Усміхненого Лицаря.

Коли Хайме почув, як відчиняються двері, то закрив Білу Книгу і підвівся привітати своїх присяжних братчиків. Першим увійшов пан Озмунд Кіптюг; він вишкірився до Хайме так, наче був йому старим бойовим побратимом.

— Пане Хайме, — мовив він, — якби ви отак вбралися того вечора, я б вас упізнав одразу, не вагаючись!

— Та невже?

Хайме мав свої сумніви. Челядинці скупали його, поголили, вимили та зачесали волосся. Коли він зазирнув у люстро, то не побачив того чоловіка, що перетнув річковий край поруч із Брієнною… але й себе не побачив теж. Обличчя його стало вузьке і запале, під очима лягли тіні. «Я схожий на якогось кволого старця.»

— Станьте коло вашого крісла, пане лицарю.

Кіптюг підкорився. Один за одним зайшли інші присяжні братчики.

— Панове браття, — запитав Хайме за звичаєм, коли зібралися усі п’ятеро, — хто нині боронить життя короля?

— Мої брати, пан Озней та пан Озфрид, — відповів пан Озмунд.

— І мій брат, пан Гарлан, — додав Лицар Квітів.

— Чи вбережуть вони його милість?

— Вбережуть, пане Регіментарю.

— Тоді прошу сідати.

Слова підкорялися давньому звичаю — перш ніж розпочати нараду всіх семи братчиків, слід було переконатися у безпеці короля.

Пан Борос та пан Мерин сіли одесну Хайме, лишивши поміж себе порожнє крісло для пана Ариса Дубосерда, що саме знаходився у Дорні. Пан Озмунд, пан Балон і пан Лорас розташувалися ошую. «Старі та нові.» Хайме стало цікаво, чи не криється за цим якогось особливого змісту. Адже бували часи, коли і Королегвардія розділялася у собі; найприкріше та найвідоміше — у Танку Драконів. Чи не слід йому стерегтися того ж самого?

Сидіти у кріслі Регіментаря, де він стільки років бачив Барістана Зухвалого — то було майже моторошне відчуття. «А ще моторошніше — сидіти скаліченим.» Та все ж це місце тепер належало йому. Як і уся Королегвардія — «Томенова сімка».

Хайме служив з Мерином Трантом та Боросом Блаунтом багато років і знав їх за непоганих бійців; утім, Трант був норовом лихий та лукавий, а Блаунт — надто брутальний і ломакуватий. Панові Балону Лебедину корзно пасувало ліпше, а Лицаря Квітів, на загальну думку, прикрашали такі лицарські чесноти, що кращих годі й шукати. Лишався п’ятий, досі йому незнайомий — оцей Озмунд Кіптюг.

Хайме спитав себе, що сказав би про це збіговисько пан Артур Дейн. Найпевніше, щось на кшталт: «Диво, до чого докотилася Королегвардія». А Хайме мусив би відповісти: «То я відчинив двері. І не зробив нічого, коли досередини вповзла ницість і підлота».

— Король мертвий, — почав Хайме свою промову. — Сина моєї сестри, юнака тринадцяти років, було свавільно вбито на його власному весільному бенкеті у його власних палатах. Усі п’ятеро з вас були там присутні. Усі п’ятеро захищали його безпеку. І все ж він мертвий.

Він почекав, щоб послухати їхні відповіді, та жоден навіть горлянку не прочистив. «Малий Тирел сердиться, Балонові Лебедину соромно» — вирішив Хайме. Іншим трьом, схоже, було байдуже.

— Це зробив мій брат? — без манівців, руба запитав він, коли скінчив чекання. — Мого небожа отруїв Тиріон?

Пан Балон незатишно посовався у кріслі. Пан Борос стиснув пальці в кулака. Пан Озмунд ліниво знизав плечима. Відповіді Хайме дочекався лише від Мерина Транта:

— Він наливав вино до келиха Джофрі. Напевне, тоді й укинув отруту.

— Ви певні, що він отруїв саме вино?

— А як не вино, то що? — запитав пан Борос Блаунт. — Біс вилив рештки вина з дінця на підлогу. Навіщо? Певно ж, задля того, щоб позбавитися доказу вини.

— Тобто він знав, що вино отруйне, — додав пан Мерин.

Пан Балон Лебедин насупився.

— Біс на помості був не сам. Аж ніяк не сам. У останню годину бенкету там стояли і ходили люди, мінялися місцями, вислизали до нужника… з’являлися та зникали слуги… король із королевою щойно розрізали весільний пиріг, усі очей не зводили з них і тих триклятих голубів. Королівську чару ніхто не пильнував.