Слава ЗСУ!

— Мала рада його милості короля наказала мені звабити вас до шлюбу, ласкава пані. Чи не погодитеся ви, часом, узяти мене собі за пана і чоловіка?

Пані Ліза закопилила губи і притягла Мізинця до себе, аби покласти йому на щоку поцілунок.

— Може статися, ви зумієте мене переконати. — І захихотіла. — Чи не привезли ви якихось подарунків, аби розтопити моє холодне серце?

— Королівський мир вашому панству і господарству.

— Ой, тю на ваш мир! А чогось іншого не привезли?

— Мою доньку. — Мізинець махнув Сансі, щоб підійшла. — Дозвольте представити вашій ясній вельможності Алейну Камінець.

Ліза Арин, здається, не надто зраділа, побачивши її. Санса глибоко присіла, поштиво уклонилася, схилила голову.

— Байстрючку?! — почула вона голос своєї тітки. — Петире, де це ти накапостив? Хто була її мати?

— Те дівчисько давно померло. Я сподівався привезти Алейну з собою до Гнізда.

— І що мені там з нею робити?!

— Щодо цього я маю кілька думок, — мовив князь Петир. — Але наразі мене більше хвилює думка про те, що б я зробив з вами, ясна моя пані.

З опасистого тітчиного обличчя раптом злетіла уся суворість, і Сансі навіть здалося, що пані Ліза Арин зараз заплаче.

— О мій любий Петире, я так за тобою сумувала! Ти й не знаєш, не уявляєш собі, як жахливо! Йон Ройс без упину щось крутить-вертить, каламутить воду — вимагає, щоб я скликала корогви та йшла воювати. А інші не відлипають від мене, мов мухи від меду: Лович, Корбрей, той огидний Нестор Ройс… усі тільки й прагнуть одружитися та забрати собі мого синочка за вихованця, а ніхто ж мене насправді не любить — лише ти, Петире, лише ти! О як я про тебе мріяла, які сни бачила!

— Так само і я про вас, люба пані. — Петир обійняв її однією рукою і поцілував у шию. — То як скоро ми одружимося?

— Негайно! — пристрасно видихнула пані Ліза. — Я привезла власного септона, співця і частунок для весілля!

— Просто тут? — У голосі Петира почулося розчарування. — Я б радше одружився у Соколиному Гнізді, перед очима усього вашого двору…

— Тю на мій двір! Я надто довго на тебе чекала і не переживу навіть дня! — Ліза схопила Петира в обійми. — Хочу сьогодні ж узяти тебе до ліжка. Ми нарядимо дитинку — братика Робертові або милесеньку малесеньку донечку!

— Я теж про це мрію, моя люба. І все ж велике привселюдне весілля, перед очима Долини, дозволило б…

— Ні! — Вона тупнула ногою. — Я хочу тебе сьогодні й зараз, просто цієї ночі! Попереджаю: після стількох років мовчанки та шепоту я кричатиму, коли ти мене кохатимеш. Верещатиму так, що почують аж у Соколиному Гнізді!

— То може, ліжко зараз, а весілля потім?

Пані Ліза захихотіла, наче мала дівчинка.

— О, Петире Баеліше, ви такий лукавий! Ні, це неможливо! Я — пані й володарка Долини, княгиня на Соколиному Гнізді, і я наказую вам, пане, одружитися зі мною негайно, цієї ж миті!

Петир здвигнув плечима.

— Слухаю волю моєї вельможної пані. Ви ж знаєте — вам я опиратися не в силі.

Вони проказали обітниці вже за годину, стоячи під небесно-лазуровим навісом при світлі західного сонця. Потім коло невеличкої крем’яної вежі поставили столи на кобильницях, і гості почастувалися куріпками, олениною, печеним вепром, запиваючи світлою легкою медовухою. Коли почало сутеніти, запалали смолоскипи, Лізин співець заграв «Несказану обітницю», «Пори мого кохання», «Два серця б’ються, як одне». Кілька молодих лицарів навіть запросили Сансу до танку. Танцювала і пані Ліза; спідниці літали вихором, коли Петир закручував її у обіймах. Од випитого меду та укладеного шлюбу з пані Лізи наче злетіли роки — вона довго і розкотисто сміялася з кожного жарту, не випускала чоловікової руки, а очі її аж сяяли, коли спинялися на його обличчі.

Коли настав час для обряду постілювання, лицарі понесли тітку до вежі, дорогою роздягаючи та вигукуючи солоні жарти. «Тиріон урятував мене од цього лиха» — пригадала Санса. Втім, коли тебе роздягають для чоловіка, якого ти кохаєш, друзі, що люблять вас обох — то не таке вже лихо. Але Джофрі… вона аж здригнулася.

Тітка привезла з собою в почті лише трьох жінок, і вони примусили Сансу допомагати їм роздягати князя Петира та вести його до подружнього ліжка. Він зустрів їхню навалу вишуканою чемністю, гострим язиком і спритними руками — поки його доправили до вежі, три Лізини покоївки розчервонілися, сорочки та юпки їхні розхристалися, шворки на сукнях порозпускалися, а спідниці позадиралися. Але до Санси Мізинець лише посміхався, і нарешті зник у опочивальні, де на нього вже чекала пані дружина.

Третій поверх вежі віддали пані Лізі та князеві Петиру, аби їм ніхто не завадив… але вежа була маленька, а тітка берегла вірність своєму слову — стогнала і кричала саме так, як обіцяла вдень по своєму приїзді. Надворі почався дощ, бенкетники напхалися до трапезної поверхом нижче і мимоволі чули кожне слово.