Слава ЗСУ!

Князь Оберин тим часом обійшов Клегана ззаду.

— Елія Дорнійська! — волав він.

Пан Грегор почав обертатися, але повільно та запізно. Вістря списа цього разу простромило йому спід коліна, прокололо шари сталевих кілець та вивареної шкіри між щитками на стегні та литці. Гору хитнуло і повело, він важко похилився і гепнувся долілиць на землю. Величезний обіручний меч вилетів із правиці. Поволі завмираючи, останнім зусиллям велетень перекотився на спину.

Дорнієць відкинув потрощеного щита, ухопив списа обіруч і неквапом закрокував геть від ворога. Позаду нього Гора моторошно застогнав і піднявся на одному лікті. Оберин обернувся спритно, наче кіт, і побіг на збитого додолу ворога.

— Е-Е-Е-Е-Е-Л-І-І-І-І-І-Я-Я-Я-Я-Я! — заволав він, уганяючи списа донизу всією вагою тіла.

Хрускіт ясенового ратища здався Тиріонові чи не солодшим, ніж лютий і розпачливий вереск Серсеї. На мить у великого князя Оберина мовби виросли крила. «Отакої! Змій літає через гору!» Князь Оберин перекотився, підвівся на ноги й заходився обтрушуватися, а у Клегановому череві лишився стирчати уламок списа у чотири стопи завдовжки. Оберин відкинув інший уламок, якого тримав у руці, та забрав собі ворожого меча-обіручника.

— Якщо ви, пане лицарю, здохнете, не сказавши її імені, я полюватиму на вас усіма сімома пеклами! — гучно пообіцяв дорнієць.

Пан Грегор спробував підвестися. Зламаний спис прохромив його наскрізь і пришпилив до землі. Клеган ухопився обіруч за ратище, застогнав, але витягти не зміг. Під ним потроху розтікалася червона калюжа.

— Щомиті відчуваю себе невиннішим, — мовив Тиріон до Еларії Піщанець.

Великий князь Оберин підібрався ближче.

— Скажи ім’я!

Він поставив ногу Горі на груди і обіруч здійняв меча. Та що саме він хотів зробити — відтяти Грегорові голову або встромити вістря у зорову щілину — Тиріонові дізнатися не судилося.

Клеганова рука зненацька стрілила і вхопила дорнійця попід коліно. Червоний Гаспид опустив обіручника у тяжкому вбивчому ударі, але рівновага була вже втрачена, і лезо лишило тільки ум’ятину на закавраші. А тоді про меча довелося забути, бо Грегор стиснув і крутнув, зісмикуючи дорнійця просто на себе. Вони заходилися борюкатися посеред пилюки та крові; зламаний спис вимахував навсібіч. Нажаханий Тиріон побачив, як Гора охопив князя величезною ручиською і притяг до себе, наче пристрасний коханець.

— Елія Дорнійська! — почулися слова пана Грегора, коли обличчя супротивників зблизилися на відстань поцілунку. Глибокий низький голос басовито гуркотів зсередини шолома. — Я вбив її верескливого вилупка!

Вільною рукою він тицьнув у незахищене Оберинове обличчя, заганяючи сталеві пальці йому в очі.

— Потім я зґвалтував її!

Клеган увігнав кулака дорнійцеві до рота, трощачи йому зуби на скалки.

— А тоді розколов її дурну довбешку. Отак!

Коли Грегор Клеган відвів назад свого велетенського кулака, кров на рукавиці запарувала у прохолодному вранішньому повітрі. Пролунав моторошно-млосний хрускіт. Еларія Піщанець заверещала з жаху та розпачу, а Тиріонів сніданок скипів у нутрощах і ринув гарячим потоком назовні. Він і оком не змигнув, як опинився на колінах, вивергаючи шинку, ковбасу, яблучні мандрики й подвійну таріль яєчної страви з цибулею та вогненними дорнійськими перцями.

Слів батька, що прирікали його на смерть, Тиріон навіть не розчув. Та слова були вже зайві. «Я вклав своє життя до рук Червоного Гаспида, а він зронив його і розбив на друзки.» Раптом Тиріон згадав — чи не запізно — що змії не мають рук, і розреготався божевільним сміхом.

Він уже спустився до середини зміїстих сходів, коли зрозумів, що золотокирейники ведуть його не до помешкання у башті.

— То мене кидають до кам’яного мішка! — скрикнув він.

Стражники не зізволили відповісти. «А й справді — чого витрачати слова на мерця?»

Даянерис VI

Дані снідала під хурмовим деревом у садку на терасі, спостерігаючи, як її дракони ганяються одне за одним навколо верхівки Великої Піраміди, де колись стояла величезна спижева гарпія. У Меєрині було ще зо два десятки інших пірамід, але жодна не сягала й половини висоти цієї. Відти їй було видно ціле місто: вузькі криві провулки та широкі цегляні вулиці, храми та комори, халупи та палаци, бурдеї та лазні, сади та водограї, великі червоні кола бійцівських ям. А ген за мурами лежало сіро-оливкове море, звивистий Скахазадхан, сухі брунатні пагорби, спалені плодові сади, почорнілі лани. Нагорі, у садах, Дані час від часу почувалася богинею, що живе на найвищій у світі горі.