Слава ЗСУ!

— Ні, не це, — відповів Барістан. — Ви законна та істинна спадкоємиця Вестеросу. До кінця днів своїх я лишуся вашим вірним лицарем, якщо ви завважите мене гідним знову носити меча. Якщо ж ні, то мені досить мого місця — зброєносця при Могутньому Бельвасові.

— Але раптом я вирішу, що ви варті лише місця блазня? — зневажливо скривилася Дані. — Або кухаря?

— Вважатиму за честь, ваша милосте, — відповів Селмі зі спокійною гідністю. — Я вмію пекти яблука та варити яловичину незгірш інших, а на табірних вогнищах засмажив чимало качок. Сподіваюся, вони вам подобаються, коли течуть салом, чорні шкірою та криваві на кістках.

Дані мимоволі посміхнулася.

— Харчуватися з ваших рук — то справді треба бути навіженою. Гей, Бене Бросквине! Чи не дасте панові Барістану свого меча? Ви маєте гарного півторака.

Але Білоборід брати його відмовився.

— Свого власного меча я кинув Джофрі до ніг і відтоді інших не торкався. Знову прийняти меча я згоден лише з рук моєї королеви.

— Воля ваша. — Дані узяла меча з рук Бурого Бена і простягнула уперед руків’ям. Старий шанобливо прийняв його до рук. — Тепер ставайте на коліно і присягайтеся мені у вірній службі.

Барістан опустився на одне коліно і поклав клинок перед своєю королевою. Дані ледве чула те, що він проказував. «Цей був легкий» — подумала вона. — «Другий буде важчий.»

Коли пан Барістан скінчив, Дані обернулася до Джорага Мормонта.

— Тепер ви, паночку. Кажіть мені правду!

Шия здорованя почервоніла, та Дані не знала, від чого — від гніву чи від сорому.

— Я намагався казати вам правду вже півсотні разів! Я казав, що Арстан — не той, ким здається. Я попереджав, що Цзаро та П’ятові Прею не можна вірити. Я застерігав…

— Ви мене застерігали від усіх, крім себе! — Його зухвалість її розсердила. «Чого це він тут гонорує? Йому б личило на колінах благати мого пробачення!» — Ви казали не вірити нікому, крім Джорага Мормонта… а самі служили на побігеньках у Павука!

— Я нікому не служу на побігеньках. Так, я узяв євнухове золото, вивчив тайнопис та написав декілька листів, але…

— Яке ще «але»?! Ви шпигували за мною і продавали мене ворогові!

— Так, деякий час, — похмуро буркнув Мормонт. — А потім припинив.

— Коли? Коли ви припинили?

— Я написав один звіт з Карфу, але…

— З Карфу?! — Дані сподівалася, що його шпигунська служба скінчилася дещо раніше. — І що ж таке ви писали з Карфу? Що ви тепер мій вірний слуга і що не хочете більше гидитися у їхній змові?

Пан Джораг не смів підняти на неї очі.

— Коли помер хал Дрого, ви благали мене поїхати до Ї-Ті та Нефритового Моря! То було ваше бажання чи Робертове?

— То була спроба вас захистити! — вперто стояв він на своєму. — Уберегти вас якнайдалі від тих підступних гадюк…

— Гадюк?! А хто ж тоді ви, шляхетний лицарю, га? — Всередині в неї буяло щось невимовне. — Ви ж розповіли їм, що я ношу дитину Дрого!

— Халісі…

— Не смійте заперечувати, пане! — різко втрутився пан Барістан. — Я був присутній на тій раді, коли євнух повідомив новину, а Роберт наказав, щоб її милість разом із дитиною скарали на смерть! Новина походила від вас. На раді навіть казали, за віщо ви шпигували — за королівське пробачення та дозвіл повернутися додому.

— Брехня! — Пан Джораг потемнів обличчям. — Я б ніколи… Даянерис, адже це я зупинив вас, не дав випити отруйного вина!

— О так. А відки ви дізналися, що вино було отруйне?

— Я… лише плекав підозри… караван тоді привіз листа від Вариса, той попереджав, що така спроба станеться. Він хотів, аби я спостерігав за вами, але не чіпав.

Мормонт упав на коліна.

— Якби не повідомив я, то повідомив би хтось інший! Ви ж самі знаєте!

— Я знаю лиш те, що ви мене зрадили. — Дані торкнулася живота, в якому загинув її син Раего. — Я знаю, що отруйник намагався вбити мого сина з-за вас. Ось що я знаю напевне!

— Ні… ні! — Він заперечливо затрусив головою. — Я ж ніколи не хотів… пробачте мені! Ви мусите мені пробачити!

— Мушу?! — Запізно. «Він мав би почати з благання його пробачити. А він вимагає.»

Дані вже не могла подарувати йому ту милість, яку спершу хотіла. Винаря вона тягла за власною кобилою доти, доки од нього нічого не лишилося. Невже людина, яка привела отруйника до неї, заслуговує на менше? «Та це ж Джораг, мій лютий ведмідь, правиця, що ніколи не тремтіла, захищаючи мене. Без нього я б давно загинула, проте…»

— Я не можу пробачити вас, — мовила Дані. — Не можу.

— Але ви пробачили старого!

— Він лише збрехав про своє ім’я. А ви продавали мої таємниці людям, що вбили мого батька і вкрали престол мого брата.