Слава ЗСУ!

— Гир! — загудів сивобородий. — Гарно сказав!

— Згоден. — Манс Розбишака підманив Джона ближче. — Якщо хочеш жити серед нас, то мусиш краще нас знати. Мене ти сплутав зі Стиром, магнаром теннів. «Магнар» прадавньою мовою означає «князь».

Безвухий холодно зиркнув на Джона, поки Манс обертався до сивобородого.

— Наш великий та грізний куроїд — це мій вірний Тормунд. Жінка отам — це…

Тормунд звівся на ноги.

— Е ні, зачекай! Ти назвав Стира як слід, то й про мої звання не забувай.

Манс Розбишака засміявся.

— Як забажаєш. Джоне Сніговію! Перед тобою стоїть Тормунд Велетнебій, Голос-у-Піднебессі, Гучний Ріг, Криголам і Громовий Кулак. А ще Тормунд Ведмежий Жених, Медовий Король на Краснокутті, Речник Богів і Батько Воїнів.

— Оце вже на мене схоже, — схвалив Тормунд. — Вітаю, Джоне Сніговію. Так сталося, що варги мені до душі. Краще варги, ніж Старки.

— Добра жіночка коло вогню, — вів далі Манс Розбишака, — зветься Далла.

Вагітна жінка подарувала Джонові привітну сором’язливу посмішку.

— Стався до неї поштивіше, ніж до королеви, бо вона носить мою дитину.

Манс обернувся до останніх двох.

— Оця красуня — Даллина сестра, Вала. А молодий Ярл при її боці — то її нова забавка.

— Я тобі не забавка! — заперечив чорнявий, суворий обличчям Ярл.

— Не мені, а їй, — пирхнув сивобородий Тормунд. — Невже тобі не до смаку, як Вала тобою бавиться?

— Ось такі ми, Джоне Сніговію, — мовив Манс Розбишака. — Король-за-Стіною зі своїм двором — який є, такий є. А тепер, гадаю, час і тобі нам дещо розповісти. Звідки ти такий узявся?

— З Зимосічі, — відповів Джон. — Дорогою через замок Чорний.

— Але що привело тебе аж на береги Молочної, бозна-куди від рідного вогнища? — Він не чекав на Джонову відповідь, а відразу обернувся до Торохкала. — Скільки їх було?

— П’ятеро. Троє мертві, хлопчак осьо тут. Ще один видерся схилом гори, куди за ним не пішов жоден кінь.

Очі Розбишаки знову стрілися з Джоновими.

— Лише п’ятеро? А може, десь тут никає ще кілька твоїх братів?

— Нас було четверо і Піврукий. Кворин був вартий двох десятків інших братчиків.

Король-за-Стіною всміхнувся.

— Дехто каже і таке. Та все ж… хлопчак із замку Чорного раптом їде у одній чаті з розвідниками Тіньової Вежі. Як це так сталося?

Джон вже давно приготував належну побрехеньку.

— Князь-воєвода приставив мене до Піврукого задля навчання та гартування. Ось Кворин і повів мене у розвідку.

Магнар Стир насупився.

— Розвідку, кажеш… за яким лихом ґав понесло у розвідку до Вискливого Пересуву?

— З багатьох сіл пішли люди, — правдиво відповів Джон. — Увесь вільний нарід кудись подівся.

— Ну то й подівся, — мовив Манс Розбишака. — І не самий лише вільний нарід. Хто вам розповів, де нас шукати, Джоне Сніговію?

Тормунд пирхнув.

— Та бути мені цицькатою дівкою, коли не Крастер! Казав я тобі, Мансе: ту почвару давно слід укоротити на голову.

Король кинув на старого дичака роздратований погляд.

— Ти б, Тормунде, хоч інколи думав, перш ніж рота розтуляти. Сам знаю, що то був Крастер. Я питав Джона, щоб перевірити, чи скаже він нам правду.

— Гир! — Тормунд сплюнув. — Оце я у лайно ступив!

І вишкірився до Джона.

— Бачиш, малий, чого він король, а я ні? Я його переп’ю, переспіваю і пику натовчу, а прутеняка в мене утричі довший та товщий. Зате Манс має клепку в голові. Він же виріс серед гайворонів, якщо раптом не знаєш. А гайворони — пташки хитромудрі!

— Я бажав би побалакати з хлопцем наодинці, пане Князю-над-Кістками, — мовив Манс Розбишака до Торохкала. — Прошу вас усіх залишити нас на самоті.

— Мені що, теж піти? — спитав Тормунд.

— Тобі особливо, — відповів Манс.

— Я не їм у хаті, де мені не раді. — Тормунд став на ноги. — Ми з моїми курками йдемо звідси.

Він ухопив ще одну курку з жарівниці, запхав до кишені, пришитої зсередини до кожуха, гиркнув ще раз і пішов, облизуючи пальці. Інші теж рушили за ним, окрім жінки на ймення Далла.

— Сідай, якщо хочеш, — мовив Розбишака, коли всі пішли. — Їсти хочеш? Тормунд лишив нам двійко курочок.

— Дякую вашій милості за частунок. І за ласку.

— «Вашій милості»? — Король усміхнувся. — Таке величання не часто почуєш з вуст вільного народу. Більшість кличе мене Мансом, дехто — «нашим Мансом» чи «батьком Мансом». Вип’єш ріг меду?

— Охоче, — відповів Джон.

Король налив йому сам, поки Далла різала добре засмажених курей. Кожному вона принесла половинку; Джон стягнув рукавиці й узявся до їжі пальцями, обсмоктуючи з кісток кожну волокнину м’яса.