Слава ЗСУ!

За небагатьма винятками, братчики були неписьменні, тому за звичаєм обрання полягало у киданні жеребів до череватого чавунного казана, якого притягли з кухні Трипалий Гоб і Овейн Пришелепок. Барильця з жеребками стояли у кутку за важкою запоною, щоб виборець міг обрати, не виказуючи себе. Дозволялося кидати жереб за друга, якщо він стояв на варті, тому деякі з братчиків брали два, три, чотири жереби, а пан Денис і Котер Пайк голосували від залог, які залишили по собі у своїх замках.

Коли трапезна спорожніла, Сем та Клідас перевернули казана перед маестром Аемоном. Стіл укрився розсипом камінців, морських мушель та мідних шелягів. Зморшкуваті руки Аемона розкидали жеребки на купи з надзвичайною швидкістю: мушлі сюди, камені туди, монети убік, а поодинокі площики стріл, цвяхи та жолуді — поперед себе. Сем та Клідас перелічували купи; кожен вів власний рахунок.

Того вечора свій рахунок першим доповів Сем.

— Двісті три за пана Дениса Малістера, — мовив він. — Сто і шістдесят дев’ять за Котера Пайка. Сто і тридцять сім за князя Яноса Слинта, сімдесят два за Отела Ярвика, п’ять за Трипалого Гоба, два за Скорботного Еда.

— Я маю за Пайка сто і шістдесят вісім, — відповів Клідас. — У моєму рахунку не вистачає двох голосів, у Семовому — одного.

— Семів підрахунок правильний, — мовив маестер Аемон. — Не кидав жереба Джон Сніговій. Але байдуже. Перемоги не здобув жоден.

Сем відчув радше полегшення, ніж розчарування. Навіть за підтримки Бовена Марша князь Янос досі лишався третім.

— Хто ті п’ятеро, які кидають за Трипалого Гоба? — зацікавився Сем уголос.

— Мо’, ті братчики, що побачили надію випхати його з кухні? — припустив Клідас.

— Пан Денис відучора втратив десять голосів, — зауважив Сем. — І Котер Пайк — майже двадцять. Недобре виходить.

— Недобре для їхніх сподівань на посаду князя-воєводи, — відповів маестер Аемон. — Але хтозна, як воно вийде для Нічної Варти — може, й на краще. Про те судити не нам і не зараз. Десять днів — то не така вже й довга затримка. Якось обрання воєводи тривало майже два роки. Братчики тоді голосували близько семисот разів. Варта дійде рішення у свій час.

«Дійде» — подумав Сем, — «але якого саме?».

Трохи пізніше, за кухлем розведеного водою вина у Пиповій келії, Сем розпустив язика і заходився міркувати уголос.

— Котер Пайк і пан Денис Малістер втрачають голоси, та разом досі мають сливе дві третини, — казав він Пипові та Гренові. — Хай кого з них оберуть, Варта матиме доброго воєводу. Хтось має переконати одного відкликати себе і підтримати іншого.

— Хтось? — перепитав Грен, сумніваючись. — Який ще «хтось»?

— Наш бевзь думає, що це ти його «хтосем» обізвав, — пояснив Пип. — Е ні, то має бути неабиякий «хтось»! Як закінчить із Пайком та Малістером, нехай заразом переконає короля Станіса одружитися з королевою Серсеєю.

— Король Станіс одружений! — обурено заперечив Грен.

— Ну от що мені з ним робити, Семе? — зітхнув Пип.

— Котер Пайк і пан Денис не надто шанують один одного, — уперто торочив Грен. — Завше сваряться про все на світі!

— Бо різняться думками про те, що на користь Варті. Але обидва бажають їй добра, — мовив Сем. — Якби ж ми їм пояснили…

— Ми?! — перепитав Пип. — Відколи це вже не «хтось», а «ми»? Ти не забув, що я — мартоплясова мавпа? А Грен, він… ну, Грен.

Він посміхнувся до Сема і поворушив вухами.

— А ось ти в нас… ти княжий син, шафар маестра…

— І Сем Смертяний, — закінчив Грен. — Це ж ти убив Іншого!

— Та його драконоскло вбило! — вже всоте пояснив Сем.

— Княжий син і маестрів шафар Сем Смертяний, — повторив, смакуючи, Пип. — Якби ж ти пішов і побалакав…

— Я б пішов і побалакав, — пробурчав Сем похмуро, ніби Скорботний Ед. — Якби не боявся їх аж до дрижаків.

Джон XI

Джон повільно кружляв навколо Шовкуна з мечем у руці, змушуючи крутитися і суперника.

— Здійми щита, — мовив він.

— Він заважкий! — поскаржився юний староградець.

— Якби не був важкий, то не спиняв би мечі, — відповів Джон. — Підіймай, не лінькуй.

І ступив крок уперед, завдаючи удару. Шовкун підсмикнув щита догори саме вчасно, щоб упіймати лезо на край, і у відповідь загилив власним клинком Джонові по ребрах.

— Годяще! — мовив Джон, відчувши силу удару на власному щиті. — Добре влучив! Але ти маєш вкладатися в удар. Доклади до меча ваги тіла, і завдаси більшої шкоди, ніж самою лише рукою. Спробуймо ще. Нападай на мене, тисни! Але щита тримай високо, бо як вдарю в довбешку, то аж задзвенить…