Слава ЗСУ!

Обабіч різьблених дерев’яних дверей високої палати стояло двійко стражників у небесно-лазурових киреях, зі списами у руках.

— Нікого не пускати, поки Алейна там із пані Лізою! — наказав їм Марільйон.

— З волі нашої пані, — відповіли стражники, пропустили їх і схрестили списи.

Марільйон рвучко зачинив двері та заклав їх третім списом — довшим і товщим, ніж у стражників. Санса відчула укол тривоги.

— Навіщо ви таке зробили?

— На вас чекають пані.

Санса роззирнулася занепокоєно. Пані Ліза сиділа на самоті у високому кріслі різьбленого оберіг-дерева. Одесну вона мала друге крісло, вище за її власне, з купою блакитних подушок на сидінні. Але князя Роберта у ньому не було. Санса хотіла сподіватися, що юному князеві полегшало, та Марільйон би їй однак не відповів, скільки не питай.

Вона рушила блакитним шовковим килимом між шерегами струнких, завтовшки зі списи, стовпів. Підлога та стіни високої палати зроблені були з білого, наче молоко, мармуру, пронизаного блакитними прожилками. Крізь вузькі вигнуті вікна уздовж східної стіни падали навскіс рукави денного світла. Між вікнами у високих залізних держаках стирчали смолоскипи, та жоден із них не палав. Сансині кроки м’яко глушив килим. Ззовні самотнім та холодним голосом висвистував вітер.

Посеред нагромадження білого мармуру навіть сонячне світло здавалося моторошно морозним… та не таким морозним, як її тітка. Пані Ліза вбралася у сукню вершкового оксамиту та намисто з сафірів і місячних каменів. Брунатно-рудаве волосся, зібране у товсту косу, падало через плече. Вона сиділа на високому княжому столі, спостерігаючи за наближенням небоги; пухке її обличчя червонілося під шарами фарби та пудри. На стіні за нею висів велетенський прапор — сокіл та місяць дому Арин у вершкових і блакитних кольорах.

Санса спинилася перед помостом і поштиво присіла.

— Ви посилали по мене, ласкава пані?

У вухах її лунав свист вітру і тихий передзвін струн Марільйона з дальнього краю палати.

— Я бачила, що ти зробила! — мовила пані Ліза.

Санса розгладила спідницю.

— Сподіваюся, князеві Роберту вже краще? Я не хотіла розірвати його ляльку, але він руйнував мій сніговий замок, і я лише…

— Ти надумала мені тут очі замилювати? — спитала тітка. — Я казала не про Робертову ляльку. Я бачила, як ти його цілувала!

У високій палаті аж похолоднішало — наче стіни, підлога та стовпи одночасно перетворилися на кригу.

— То не я цілувала пана Петира, а він мене.

Ліза гнівно роздула ніздрі.

— Чого б це Петир тебе цілував?! Він має дружину, яка його кохає — дорослу жінку, не мале дівчисько! Таке, як ти, йому ні до чого. Зізнайся, мала — це ти на нього накинулася. Саме так усе й було!

Санса ступила крок назад.

— Ні, все було не так!

— Куди це ти? Налякалася? Було б покарати твоє зухвальство та розпусність… але я матиму до тебе милість. Робертові ми тримаємо хлопчика для биття — є такий звичай у Вільних Містах. Адже власне його здоров’я надто крихке для різок. Тобі я теж знайду якусь простолюдинку — шмагатимуть її, не тебе. Та спершу ти мусиш визнати провину. Я не терпітиму брехні, Алейно.

— Я лише будувала замок зі снігу, — мовила Санса. — Пан Петир мені допомагав, а потім поцілував. Ви не могли бачити нічого іншого.

— Ти вже зовсім честь і совість забула, га?! — визвірилася тітка. — За дурепу мене вважаєш? Авжеж, по очах знаю — ти вважаєш мене за дурепу! Не смій перечити! Я тобі не дурепа. Ти вирішила, що кожен чоловік може бути твій, бо ти молоденька і вродлива. Хіба я не бачила, які погляди ти кидаєш на Марільйона? Я, панночко, знаю геть про все, що робиться у Соколиному Гнізді. А таких, як ти, я вже стрічала. Надумала собі, що як на всю пику викотиш очі та вишкіриш зуби, мов шльондра, то відбереш у мене Петира? Дзуськи! Він мій, лише мій!

Тітка підвелася на ноги.

— Усі намагалися його в мене забрати! Пан батько, чоловік, твоя матуся… Кетлін понад усе, так! Вона теж полюбляла цілувати мого Петира, ще й як полюбляла!

Санса ступила ще крок назад.

— Моя мати?!

— Та твоя мати, хто ж! Золота твоя матуся, моя власна люба сестра Кетлін. Не думай мені гратися у невинність, підла мала брехуха! Усі роки у Водоплині вона гралася з Петиром, наче зі своєю іграшкою. Зваблювала посмішками, солодкими словами, хтивими поглядами… а ночами мучила його найгірше!

— Ні!

«Матінка померла!» — хотіла Санса заволати на все горло. — «Вона була вам сестрою, а тепер вона мертва!»

— Ні, паніматка такого не робили! — скрикнула вона. — І ніколи б не зробили!