Слава ЗСУ!

— І не левенята. Ми нічиї. А ви чиї?

На це Анжей-Сайдакер відповів:

— Ми королівські.

Ар’я насупилася.

— Люди короля? Якого з них?

— Короля Роберта, — відповів Лим, що у жовтому сіряку.

— Отого старого п’яниці? — зневажливо буркнув Гендрі. — Та ж він мертвий. Усі знають, що його задавив вепр.

— Ми теж знаємо, хлопче, — відповів Том Семиструнний. — Отаке воно, королівське щастя.

Він видобув із цимбалів якийсь сумний наспів.

Ар’я не повірила, що перед нею люди короля. Надто вже вони скидалися на розбійників: обірвані, брудні, абияк споряджені. Навіть коней не мають — а люди короля, певно ж, їхали б верхи на добрих конях.

Мантулик знову не зміг мовчати.

— Ми шукаємо Водоплин! — вигукнув він. — Чи ви не знаєте, скільки днів до нього їхати?

Ар’я ладна була вбити його на місці.

— Ану мовчи, бо запхаю тобі до рота каменюку!

— Водоплин далеко вгору течією, — відповів Том. — За багато голодних верст звідси. Може, перед дорогою з’їсте гарячий обід? Тут неподалік наші друзі тримають корчму. Випили б із нами пива, зломили хліба — замість сваритися і мечами вимахувати.

— Корчма? — Від думки про гарячий обід в Ар’ї забурчав живіт, але вона досі не довіряла тому Томові. Хто його знає: може, слова говорить красні, а думки плекає чорні. — Кажете, вона неподалік?

— За три версти угору течією, — відповів Том. — Ну може, за п’ять.

Гендрі у очах мав сумніву не менше, ніж Ар’я на серці.

— А що то за друзі такі? — сторожко спитала вона.

— Друзі, та й друзі. Ти вже забула, хто такі друзі, абощо?

— Корчмарку звуть Шарна, — втрутився Том. — Язик у неї гострий, а око хиже, цього не відняти, але вдачу вона має добру, і малі дівчатка їй до душі.

— Я не мале дівчатко, — сердито буркнула Ар’я. — Хто там іще? Ви казали про «друзів».

— Ще є чоловік Шарни і хлопчик-сирітка, що до них прибився. Вони вас не чіпатимуть. Мають пиво, якщо воно вам по роках. Свіжий хліб, а може, і м’ясо знайдеться. — Том роззирнувся навколо хати. — Ну і те, що ви поцупили з городу старого Баша, теж на столі не завадить.

— Ми нічого не цупили, — заперечила Ар’я.

— То виходить, ти дочка старого Баша? Може, сестра? Дружина? Ой, Куріпочко, не бреши. Я сам закопав старого Баша — просто отут під вербою, де ти ховалася. І ти на нього анітрохи не схожа.

Він знову бринькнув щось сумне.

— Багацько добрих людей ми цього року поховали. Але тебе я ховати не хочу, присягаюся на своїх цимбалах. Ану покажи їй, Сайдакере.

Рука лучника смикнулася так швидко, що Ар’я не повірила власним очам. Стріла шуснула їй повз обличчя за якісь пів-вершка від вуха і встромилася у стовбур верби позаду. До тієї миті стрілець вже наклав другу стрілу і напнув тятиву. Ар’я гадала, що розуміє, про що йдеться, коли Сиріо казав «стрімка, мов змія» та «м’яка, мов літній шовк». Але раптом усвідомила, що раніше не знала геть нічого. Стріла тим часом стугоніла у дереві, наче джміль гудів.

— Ви промазали, — мовила Ар’я.

— Дурна ти голова, — відказав Анжей. — Я завжди пускаю стріли туди, куди хочу.

— Що правда, то правда, — погодився Лим Лимонний Сіряк.

Лучника та вістря її меча розділяло з десяток кроків. «Нічого ми не вдіємо» — зрозуміла Ар’я, раптом зажадавши мати такого ж самого лука і до нього ще вміння з ним поратися. Неохоче упокорившись долі, вона схилила вістря меча до землі.

— Гаразд, ми підемо до вашої корчми, — буркнула вона, силуючись приховати болісні сумніви за зухвалими словами. — Ви йдіть попереду, а ми їхатимемо позаду, щоб бачити, де ви і що робите.

Том Семиструнний низько вклонився і мовив:

— Позаду, попереду — як забажаєте, нам байдуже. Ходімо, хлопці, покажемо їм дорогу. А ти, Анжею, збери свої стріли, тут їх лишати не варто.

Ар’я запхала меча до піхов і перетнула дорогу до друзів на конях, зберігаючи відстань до нових знайомців.

— Мантулику! Збери капустини, — звеліла вона, стрибаючи до сідла. — І моркву теж.

Хоч раз він не став сперечатися, а зробив те, що йому наказали. У дорогу вони рушили саме так, як вона вимагала: поволі, уздовж глибоких колій шляху, за десяток кроків позаду трьох піших незнайомців. Та за якийсь час потроху нагнали їх і поїхали зовсім поруч. Том Семиструнний тупав неквапом і мав звичку дорогою щось бринькати на цимбалах.

— Чи не знаєте ви якоїсь пісні? — запитав він у них. — Я б радо заспівав із кимось разом, ото була б утіха. Лим завше горлає не до ладу, а наш друзяка-лучник знає самі лише порубіжні думи — кожна у сотню віршів завдовжки.

— У Порубіжжі знаються на добрій статечній пісні, не те що в тутешньому краї, — вишкірився у відповідь Анжей.