Слава ЗСУ!

— Ваша милість, — виправив його Робб крижаним голосом. — Ви визнали мене своїм королем, дядечку. Чи вже забули?

Чорноструг втрутився знову.

— Тобі, Едмуре, наказали втримати Водоплин. І більше нічого.

— Я втримав Водоплин! А ще я скривавив носа князеві Тайвину…

— Справді, скривавили, — погодився Робб. — Але й зі скривавленим носом можна нівроку воювати далі, чи не так? А ви не питали себе, часом, чого це ми так довго стовбичимо на заході після перемоги при Волоброді? Ви ж знали, що я не маю досить війська для нападу на Ланіспорт чи Кастерлі-на-Скелі.

— Ну… там є інші замки… золото, худоба…

— То ви гадали, ми туди пішли по здобич?! — Робб, здавалося, не вірив власним вухам. — Дядьку, я хотів, щоб князь Тайвин повернувся на свій захід!

— Ми усі були верхи на конях, — вів далі пан Брінден, — а ланістерівське військо складалося головне з піхоти. Ми хотіли поганяти князя Тайвина гарненько туди-сюди берегом моря, а потім прослизнути йому за спину і міцно розташуватися на золотому гостинці. Мої розвідники знайшли гарненьку місцину, де все промовляло на нашу користь. Якби він здибав нас там, то заплатив би тяжку і скорботну ціну. А якби не зважився напасти, то застряг би на своєму заході за тисячі верст звідти, де був найпотрібніший. Тим часом ми б жили з його землі, а не він — з нашої.

— А князь Станіс якраз зібрав потугу для нападу на Король-Берег, — додав Робб. — Він міг би звільнити нас від Джофрі, королеви та Біса одним кривавим ударом. І тоді настав би слушний час укладати мир.

Едмур водив очима від власного дядька до власного небожа.

— Але ж ви нічого мені не сказали…

— Вам сказали утримати Водоплин, — відповів Робб. — Я наказав. Яку саме частину мого наказу ви не зрозуміли?

— Коли ти спинив князя Тайвина на Червонозубі, — продовжив Чорноструг, — там його саме встигли наздогнати гінці з Лихомостя. Вони привезли звістку про те, що коїться на сході. Тайвин негайно розвернув військо, з’єднався з Матісом Рябином та Рандилом Тарлі коло верхівок Чорноводи й рушив швидким походом до Гуркала, де знайшов Мейса Тирела і двох його синів з велетенським військом і цілою флотою річкових насадів. Вони попливли донизу річкою, висадилися за пів-дня ходи від міста і заскочили Станіса ззаду.

Кетлін пригадала двір короля Ренлі, який бачила у Лихомості. Тисячі золотих троянд, що віяли за вітром, сором’язливу посмішку та ласкаві слова королеви Маргерії, а також її брата, Лицаря Квітів, зі скривавленою пов’язкою на чолі. «Якщо вже тобі, сину мій, судилося загубитися у дівочих обіймах, то чому та дівчина — не Маргерія Тирел?» Багатство і сила Вирію могли б вирішити усе в майбутній війні. «Хтозна — може, саме її запах припав би Сірому Вітрові до смаку.»

Едмур виглядав геть розгубленим.

— Я ж ніколи… Роббе, ти мусиш дати мені змогу якось виправитися! Дозволь очолити передовий полк у наступній битві!

«Оце так ти виправляєшся, братику? Женешся за новою славою?» — подумки спитала Кетлін.

— У наступній битві, кажете, — мовив Робб. — Авжеж вона не забариться. Щойно Джофрі одружиться, як Ланістери знову вийдуть проти мене у поле. Тут я не маю сумнівів. І цього разу поруч із ними стануть Тирели. А мені доведеться воювати ще й з Фреями, якщо вийде так, як хоче Чорний Вальдер.

— Поки на столі твого батька сидить Теон Грейджой з руками, заплямованими кров’ю твоїх братів, інші вороги мусять почекати, — відповіла Кетлін синові. — Перший твій обов’язок: захистити своїх людей, відібрати в ворога Зимосіч і вивісити Теона у воронячій клітці на повільну смерть. Інакше, Роббе, зніми свою корону сам, бо люди ніколи не визнають тебе за правдивого короля.

З погляду Робба вона зрозуміла: давно вже ніхто не насмілювався казати йому такі відверті слова.

— Коли мені сказали, що Зимосіч втрачено, я хотів рушати на північ негайно, — відповів він дещо збентежено, мовби виправдовуючись. — Я хотів порятувати Брана та Рікона, але думав… Мені й не снилося, що Теон може їм зашкодити, слово честі. Якби я…

— Вже пізно казати «якби». І пізно когось рятувати, — мовила Кетлін. — Лишилося тільки мститися.

— Останнє, що ми чули з півночі, було те, як пан Родрік розбив загін залізняків при Торгеновому Закуті. А тоді заходився збирати військо у замку Кервин, щоб повернути Зимосіч, — зауважив Робб. — Може, і повернув уже — я новин давно не чув, не знаю. Але що робити з Тризубом, якщо рушати на північ? Не можу ж я просити річкове панство покинути своїх людей та землю.

— Не можеш, — погодилася Кетлін. — То залиш їх захищати власні дідицтва, а сам воюй за північ на чолі північан.