Слава ЗСУ!

Рейневан, втомлений переходами, заснув швидко. Настільки швидко, що ява перейшла в сон гладко й непомітно, нереальність плавно зайняла місце реальності. “Ух, ух, панове, як мені кортить до якої-небудь баби.” “Кат би тебе, Прідланц, і встрелило тобі згадати, тепер не засну.” “Нічого, незабавки будемо у Свидниці, я знаю там один борделик... А в Рихбаху на підгородді знаю двох веселих дівчат, швачок...”

“Коня піді мною вбив, мого Штурма, - кипить Нікель Койшбург, жестикулюючи напівобгризеною кісткою, - з арбалета застрелив, сучий син, я сорок гривень за нього дав, але ніколи не шкодував, бо прудкий був... Та ні, не гусит! Кінь був прудкий! Мій Штурмі... А цей гусит, Рейнмар Беляу, бодай його лиха смерть не минула...”

“Біжи”, - шипить, мружачи блакитно-зелені очі, Дус фон Пак. У долоні погойдує дротик. “Утікай, - договорює Бір карт фон Грелленорт, який стоїть за нею. - Я однаково тебе наздожену. В мене вуха й очі всюди. У кожному монастирі”.

“Він викараскається з цього, - говорить Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію. - І тоді є шанс, що він виведе нас на...”

“Мене цікавить пташиний спів, - говорить Конрад Олесницький, вроцлавський єпископ. - Рейнмар Беляу виведе мене на слід пташиного співу.”

Вершник мчить у ніч, лісами і скелястими ущелинами, гупає в оковану браму укріпленого, наче фортеця, монастиря. Йому відкриває чернець у білій рясі з чорною ладанкою, оздобленою хрестом, навколо основи якого обвилася літера “S”.

* * *

Ганс Фольч, згожелецький найманець на Роймунді, виконав обов’язок повністю і до кінця - особисто доставив викупленого з гуситського полону Нікеля Койшбурга у розміщений на вершині Соколиної Гори замок Фалькенберг, одну із резиденцій роду фон Дона. Визволеного юнака вітали в замку з бурхливою радістю, а панна Барбара фон Дона, яка налічувала чотирнадцять років, аж сплакалася від щастя. Сплакалася і її сестра, тринадцятирічна Енеда: врешті-решт, ідентична пригода могла як не сьогодні, то завтра спіткати її власного зальотника, Каспара Герсдорфа. За компанію сплакалася мати Барбари та Енеди, їймосць Маргарета, у дівоцтві Єнквичівна. Сплакався дідусь, старий пан Бернард фон Дона, але він був уже в поважному віці, і хоча сміявся і плакав доволі часто, але рідко знав, з чого й чому.

Фрідріх фон Дона, пан на Фалькенбурзі, син Бернарда, чоловік Маргарети і батько дівчат, великої радості не виявляв. Усміхався досить криво, а щастя лише імітував. Він не тільки збіднів на заплачені як викуп вісімдесят кіп грошів. Заплативши гуситам за Койшбурга, він офіційно задекларував свою позицію, призначив його офіційним кандидатом у зяті. А він був упевнений, що його донька могла знайти кращу партію. Тому він кусав вус, вимушено всміхався і не міг дочекатися учти, на якій збирався напитися до нестями, щоб забутися.

З-поміж решти одним із небагатьох, які тішилися по-справжньому щиро, був Ганс Фольч. Від Фрідріха фон Дона він взяв на викуп за Койшбурга суму ста кіп грошів. З гуситським гейтманом Яном Чапеком сторгувався до шістдесяти. Пану Фрідріхові сказав, що до вісімдесяти.

Коли розповідь про пригоди Нікеля Койшбурга облетіла вже як верхній, так і нижній замок, з Фалькенберга тихцем виїхав вершник.

Вершник не шкодував коня. Менш ніж за годину їзди, невдовзі після півночі, він уже гупав у браму укріпленого, ніби фортеця, монастиря целестинців в Ойбіні. У монастирі вже ніхто не спав: суворий целестинський статут наказував після того, як проб’є північ, вставати з лежанок і братися до молитви та праці.