Слава ЗСУ!

Звуки переслідування почали наближатися. Рейневан затиснув пальцями ніс і пірнув.

Дорогу навкарачки цемброваним каналом він волів не пам’ятати, стер її з пам’яті. Просвіт під мурованим склепінням був то більший, то менший, рот був то над, то під рідким лайном. Руки й коліна загрузали в тому, що грубим шаром покривало дно, тобто в гівні з консистенцією гончарної глини, що осіло тут за шістдесят років, оскільки, як Рейневан пізніше дізнався, початки клодзької каналізації було датовано 1368 роком.

Скільки тривала ця геєна, важко було сказати. Здавалося, що цілий еон. Але раптом була сліпуча радість свіжого повітря і мила до сліз насолода чистої води - прямо зі стоку вони потрапили в Млинівку. Звідси вже недалеко було до Ниси у швидшій течії якої можна було краще сполоснутися. Вони кинулися у воду, перепливли на правий берег. Поверхню ріки золотим і червоним освітлювала пожежа: великим вогнем горіли шопи і буди на Рибаках і Вигоні. Мигтіли силуети вершників.

- Холера... - озвався змученим голосом Шарлей. - Я мав у кишені дріжджову булку... Певно, випала. Пропав сніданок...

- Хто нас виказав? Трутвейн?

- Не думаю, - Рейневан усівся в мілкій воді, насолоджуючись течією, що його обмивала. - Бомба, яку я підірвав, була в мене саме завдяки ньому... Він доставив мені трошечки олії... Поцупив у костелі...

- Олія в костелі?

- Для останнього помазання.

На прибережному піску глухо затупотіли копита коней.

- Фогельзанг! Добре бачити вас живими, сучі сини!

- Жехорс! О! І Бразда з Клінштейна?

- Ти живий, Рейневане! Привіт, Шарлею! Здрастуй, Самсоне!

- Беренгар Таулер? Ти тут?

- Власною особою. З Табора я перейшов до Сиріток. Але й далі вважаю, що воячка-річ без майбутнього... Але ж ви, холера, тхнете гівном...

- По конях, - обірвав розмову Бразда з Клінштейна. - Краловець і Прокоп Малий хочуть вас бачити. Чекають.

* * *

Штаб Сиріток розташовувався на передмісті Нойленде, у корчмі. Коли Рейневан у супроводі Жехорса і Бразди ввійшов, запала тиша.

Він знав головнокомандувача сирітських польових військ, гейтмана Яна Краловця з Градця, чоловіка похмурого і в’їдливого, але який заслужено користувався репутацією здібного командира і якого вояки любили майже так само, як колись Жижку. Він знав також Їру із Ржечиці, гейтмана зі старої жижківської гвардії. Знав, ясна річ, і проповідника Прокупека, який не відходив від гейтманів. Знав завжди усміхненого і незмінно в доброму гуморі лицаря Яна Колду з Жампаха. Він не знав молодого шляхтича в повному обладунку, з гербовим щитом, двічі поділеним на чорні, срібні й червоні поля; його повідомили, що це Матей Салава з Ліпи, гейтман Полічки. Він не бачив ніде Петра з Ліхвіна, якого називали Петром Поляком, теж лише пізніше довідався, що той залишився із залогою у здобутій фортеці Гомоле.

Звістку про те, що диверсія в місті не вдалася, жодна з брам Клодзька не буде відчинена і не буде викликано ніяких пожеж, Краловець прийняв спокійно.

- Що ж, таке життя, - він знизав плечима. - Зрештою, я завжди вважав, що Прокоп і Флютик занадто високо тебе цінують, Рейневане з Беляви. Ти просто-напросто перерекламований. До того ж, вибач, ти страшенно смердиш.