Слава ЗСУ!

- А Самсон Медок?

- Самсон у Чехії? Я не знав.

* * *

Наступного дня вони поїхали до Тошека, розмовляти з поляками про кулі, калібри, сірку та селітру. Рейневанові це вже почало злегка набридати. Він мріяв про повернення до монастиря, до Ютти. Мріяв, щоб сталося щось таке, завдяки чому він міг би повернутися. І вимріяв.

* * *

- Прощатимемося, - заявив спохмурнілий Горн, повернувшись із опольської колегіатської школи, до якої ходив часто, але завжди сам, без Рейневана. - Я повинен від’їхати. Я не сподівався... Визнаю, не сподівався, що це станеться так швидко. Сирітки Краловця перейшли шльонський кордон. Через Левінський перевал. Ідуть, наче буря, прямо на Клодзько. Може статися так, що ти вже не встигнеш пробратися в місто, перш ніж Краловець почне облогу. Але мусиш туди їхати. Зараз. На коня, друже.

- Бувай, Горне.

* * *

Було п’яте грудня 1428 року. Друга неділя адвенту.

Він поїхав на Бжег, краківським трактом, а по дорозі його наздоганяли новини. Сирітки Краловця вогнем і мечем спустошили Клодзьку улоговину. З димом пішла Бистшиця, у місті було влаштовано різанину. На саме Клодзько, як випливало з вістей, Краловець ще не вдарив, навіть близько не підійшов. Але Шльонськ, як у березні, почала охоплювати паніка. На дорогах стало тісно від біженців.

Рейневан поспішав. Але не під Клодзько. Він їхав до Білого Костелу. До Ютти.

Був уже недалеко. Проїхав Пшеворно, уже бачив Руммельсберг. І тоді, на лісовій дорозі, відчув магію.

При дорозі білів кінський скелет, крізь який уже сильно проросла трава, - поза сумнівом, пам’ятка після весняного рейду. Кінь Рейневана харапудився й бокував, форкав, переступав ногами на місці. Однак не скелет налякав коня, ані не вовк або інший звір. Рейневан відчував магію. Він умів її відчувати. Тепер він її відчував, чув нюхом, бачив і чув у сильному запаху вологи та плісняви, у покаркуванні ворон, у забронзовілих і застиглих від приморозку стеблах дягелю. Він відчував магію. А коли роззирнувся, помітив її джерело.

У гущавині голих дерев ховався дерев’яний будинок. Костелик. Певно, модриновий. Зі стрункою гостроверхою дзвіничкою.

Рейневан спішився.

Костелик, розташований безпосередньо на маршруті походу Божих воїнів, намагалися спалити, про це свідчила зовсім почорніла фронтальна стіна й сильно обвуглені стовпи при вході. Однак вогонь не пожер будинку, певно, погашений дощем. Або чимось іншим.

Усередині було зовсім порожньо, костелик пограбували, винесли все, що в ньому було, а було, мабуть, небагато. Решту знищили. Тригранний пресвітерій, яким закінчувався неф, був повний дощок і шмат, певно, решток вівтаря. Тут також були помітні сліди вогню, чорні плями паленого. Чи це був вогонь гніву, вогонь нищення й ненависті, вогонь сліпої помсти за багаття в Констанці? Чи звичайне вогнище, як на бівуаку, розпалене, щоби хоч трошки розігріти казанок із задубілою вчорашньою кашею, у місці, яке захищало від дощу та холоду? Щодо цього не можна було бути впевненим. Рейневанові доводилося бачити в захоплених костелах обидва види полум’я.