Слава ЗСУ!

Iam es mutata,

A cjkjre nunc spoliata!

* * *

Уже здалеку він бачив, що в монастирі щось не так. Зазвичай наглухо зачинена брама була розкрита навстіж, всередині, у дворі, миготіли силуети людей і коней. Рейневан скулився в сідлі і змусив коня до ще більш шаленого галопу.

І тут його спіймали.

* * *

Спочатку були чари, наведене заклинання, громовий удар сили, який наполохав коня і звалив Рейневана з сідла. Він не встиг піднятися, як з ровів і з-за дерев вискочили й накинулися на нього кільканадцятеро чоловіків. Він устиг витягти ножа з халяви, двома широкими замахами зумів шмагнути двох, коротко штрикнувши лезом в обличчя, зупинив третього. Але решта накинулися на нього. Оглушили важкими ударами, повалили на землю. Накопали. Придушили. Зв’язали руки за спиною.

- Міцніше, - почув він знайомий голос. - Міцніше затягнути мотузки, не шкодувати! Якщо в ньому щось зламається, невелика втрата. Хай уже зараз скуштує того, що на нього чекає.

Його смикнули, поставили на ноги. Він розплющив очі. І задрижав.

Перед ним стояв Стінолаз. Біркарт Грелленорт.

Від удару в лице Рейневанові зблиснуло в очах, щока й око запекли, немовби припечені залізом. Стінолаз розвернувся, вдарив його ще раз, цього разу з лівої, тильним боком долоні в рукавичці. Рейневан відчув у роті присмак крові.

- Це було, - тихо пояснив Стінолаз, - тільки для того, щоби привернути твою увагу. Щоб ти зосередився. Ти зосередився?

Рейневан не відповів. Викручуючи голову, він намагався побачити, що відбувається за монастирськими ворітьми, що за вершники там роз’їжджають і що за кнехти бігають. Єдине, що було поза сумнівом, - це не були Чорні вершники з Роти. Ті, хто його тримав, виглядали як звичайні головорізи-найманці. Біля головорізів стояв чоловік з округлим лицем, одяг якого зраджував у ньому валлона. Очі ж його зраджували в ньому чарівника. Саме цей валлон, здогадався Рейневан, і вибив його із сідла заклинанням.

- Ти обманював себе надією, - процідив Стінолаз, - що я про тебе забуду? Чи що я тебе не знайду? Я попереджав, що в мене очі та вуха всюди.

Він замахнувся і вдарив Рейневана знову, просто по щоці, яка вже почала спухати. Повіка, яка розболілася ще після попереднього удару, почала сльозитися. Потекло і з-під другої. І з носа.

Стінолаз нахилився до нього. Дуже близько.

- Мені здавалося, - просичав він, - що ти все ще присвячуєш мені не всю увагу. А я вимагаю всієї. Напруж кебету. І слухай пропозицію. Ти вляпався. Живим ти з цього не вийдеш. Але я можу тебе витягнути. Можу врятувати твою шкуру. Якщо ти мені пообіцяєш, що приведеш мене до... Ти знаєш, до кого. До того астрала, який маскується під великого придурка. Збережеш життя, якщо приведеш мене до нього...

- Гей! Мосьпане Грелленорте!

З висоти сідла на них дивився лицар у повному пластинчатому обладунку. На коні, покритому попоною із блакитно-срібним шаховим узором. Рейневан знав його. Пам’ятав.

- Князь вимагає доставити цього перед його очі. Негайно.

- Ти вирішив? - встиг просичати Стінолаз. - Приведеш?

- Ні.