Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Чарiвнi окуляри

ПРИГОДА ДЕВ'ЯТА

Перше кохання діда Грицька.

Я завжди з радістю чекав літніх канікул, щоб поїхати до діда й баби в село. Взимку вони жили в нас, а з весни переселялися в село. Але цього року мені не дуже хотілося їхати. Бо канікули розлучали мене з моїм другом Ромкою, з яким ми пережили вже стільки пригод, пов'язаних з чарівними окулярами. Але нічого не вдієш. Ромка з батьками їхав на якийсь закордонний курорт, а я, як завжди, в село. Взагалі-то я любив і діда Грицька, і бабу Оксану. Дід у мене веселий, вигадливий. Ми з ним і рибу ловимо, і по гриби ходимо. Але партнером по чарівних окулярах дід бути аж ніяк не міг. І я боявся, що коли ми з Ромкою розлучимось, пригоди наші з чарівними окулярами припиняться. Адже геть усі пригоди в нас були спільні.

Дід Грицько помітив мій невеселий настрій у перший же день.

— Чого це ти носа повісив? Ходиш, як неприкаяний. Може, закохався?

— Тю! Таке скажете! — пхикнув я.

— А що — нема у вашому класі жодної дівчинки, яка б припала тобі до душі? Всі кривобокі, кислоокі й гугняві?

— Чого це кривобокі й кислоокі?!

— А що — є й гарнюлі? — поцікавився дід.

— Авжеж! Ритка Скрипаль, наприклад! Її навіть у кіно знімати хотіли, та вона захворіла.

— І що — вона тобі не подобається, та Ритка?

— Чого це не подобається? Подобається.

— І ти в неї не закоханий?

— От ви, діду, якийсь дивний! «Закоханий», «закоханий»! Ми ж іще школярі!

— Ну то що? Я в твоєму віці крепко закоханий був.

— У кіноактрису? Джину Лолобриджиду? Ви колись говорили.

— Ні! У дівчинку мого віку, ровесницю мою.

— А вона?

— По-моєму, теж мені симпатизувала.

— І звали її Оксана!

— Ні, голубе, не Оксана.

— Ну, діду, ви й Дон Жуан! Хто ж то був?

— То було моє перше кохання. А з бабою Оксаною я познайомився, вже як з армії прийшов.

— І де ділося воно, те ваше перше кохання?

— Де діваються усі перші кохання... Лишаються у спогадах, у снах!

— Вона жила у вашому селі?

— Ні! Вона жила в Києві, на Куренівці, на Захарівській вулиці. У маленькому будиночку, який уже знесли. Там тепер багатоповерхівка.

— А як ви туди потрапили?

— Там жив фронтовий друг мого тата, твого прадіда Федора Максимовича. І цей друг запросив мого тата з усією родиною на своє срібне весілля. І ми там гостювали кілька днів. Це було наприкінці жовтня, коли сільські роботи були майже закінчені. Захарівська вулиця була тоді зелена-зелена, вся вкрита споришем, майже сільська. Будинок татового друга стояв навпроти будинку, де жила вона... З матір'ю. Звали її Кіра. Таких імен у нашому селі не було. У нас дівчат називали Галями, Марусями, Настями...

Вона одразу припала мені до душі. Кароока, губенята рожеві-рожеві. У вухах простенькі сережки. І на чоло спадав в'юнкий кучерик... А ще — вона грала на піаніно. І з відчиненого вікна линули чарівні звуки. Як вона мені потім сказала, то був «Полонез» Огінського. Ця мелодія хвилює мене й досі. У нас в селі ніхто з дівчаток не грав на піаніно. І те, що вона так чудово грала, і те, що в неї було таке незвичайне ім'я, і той кучерик, і очі усміхнено-сонячні, робило її прекрасною і недосяжною.

Донечки татового друга, трохи старшенькі за нас, одразу помітили, як я, сидячи на лавочці, захоплено дивлюсь через вулицю на Кірине вікно, і почали під'юджувати мене, щоб я пішов і познайомився з Кірою. Я, червоніючи, тільки одмахувався. Тоді вони про щось пошепотілися з Кірою і принесли мені від неї записку: «Якщо я тобі треба, то підійди до вікна». Діватися було нікуди. Я підійшов до вікна, і ми познайомилися. Кірин будинок був біля старого маленького кладовища, на якому давно вже нікого не ховали. Там було лише кілька порослих травою і бур'яном могил та стояла стара замшіла капличка. Серед могил густо росли кущі бузку й бузини. На тому кладовищі й відбулося наше перше побачення. Ми сиділи у траві край глибокого яру, що відділяв Захарівську вулицю від Кирилівської церкви, і, звісивши у яр ноги, говорили і сміялися. Говорив здебільшого я, а сміялася здебільшого вона. Я розказував їй різні побрехеньки, анекдоти, веселі історії. Я їх знав чимало. Вона дзвінко сміялася, лагідно дивлячись на мене своїми променисто-карими очима. Так на мене не дивився ще ніхто з дівчаток. Я був руденький, коноплястий, весь у ластовинні.

— Такий, як я! — сказав я.

— Ти, порівняно зі мною, Сильвестр Сталлоне.

— Ага! Арнольд Шварценегер!

— Я звик, що наші сільські дівчатка дивилися на мене іронічно, а Кіра... Одне слово — закохався я. Та й на неї справили враження мої веселі теревені. Я ж тобі вже казав, що дівчатам подобаються веселі хлопці. Два дні ми з нею зустрічалися на кладовищі, а тоді вона запросила мене до себе додому. І дві години грала мені на піаніно. І «Полонез» Огінського, і вальси, і танго... Я умлівав від захоплення... А тоді було розставання. Кіра сказала, що, мабуть, десь через місяць вона поїде з Києва. Тато її кілька років тому помер, і мама виходить заміж за військового, майора, і його переводять кудись в інше місце. Прощаючись, вона дала мені маленький заклеєний синій конвертик. І сказала, щоб я не дивився, що там написано, півроку, тільки весною відкрив і подивився. Я обіцяв, що так і зроблю.

Попередня
-= 19 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

катерина 08.04.2018

Дуже гарні оповідання для дітей.
Отакими творами треба
виховуватипідростаючі покоління


Додати коментар