Слава ЗСУ!

- Не клацай на мене дзьобком, курчатко! Я не лякаюсь курчаток. А можу я повинен? Що, фальшива ворожбитко? Підставна пророчице? Чи я повинен лякатись курчат?

- Повинен – прошепотіла Цирі, відчувши, що у неї закрутилась голова і її раптом огорнув холод.

Терранова засміявся, відкинувши голову назад. Сміх змінився у рик болю. Велика сіра сова безшелесно злетіла з верху і вп’ялась йому кігтями в очі. Чародій відпустив Цирі, різким рухом скинув з себе сову, а одразу після цього впав на коліна і вхопився за обличчя. Споміж пальців цібеніла кров. Цирі вереснула, відсторонилась. Терранова прибрав від обличчя скривавлені вкриті кров’ю і слизом руки, диким, різким голосом почав проказувати закляття. Не зміг. За йрго спиною з’явилась невиразна постать, відьмачий клинок завив у повітрі і перетяв йому шию одразу під потилицею.

- Геральте!

- Цирі.

- Не час на ніжності – промовила з верхівки стіни сова, перетворившись на темноволосу жінку. – Втікайте! Сюди біжать Білки!

Цирі визволилась з рук Геральта, подивилась зі здивуванням. Жінка, що сиділа на вершині стіни, виглядала огидно. Була обсмаленою, обшарпаною і вимащеною попелом і кров’ю.

- Ти мала потворо – промовила жінка-сова, дивлячись на неї зверху. – За те твоє невчасне провіщення я повинна тебе… Але я дещо обіцяла твоєму відьмакові, а я завжди дотримуюсь слова. Я не могла дати тобі Ріенса, Геральте. Навзамін я даю тобі її. Живою. Втікайте!

Кагир Мавр Диффин аеп Кеаллах був розлюченим. Дівчину, яку було наказано йому схопити, він бачив тільки мить, але поки зумів що-небудь зробити, трахані чарівники розв’язали у Ґарстанзі ціле пекло, що унеможливило виконання будь-яких наказів. Кагир втратив орієнтацію серед диму і пожежі, наосліп кружляв кімнатами, бігав сходами і галереями, проклинаючи Вільгефортца, Ріенса, себе і цілий світ.

Від зустрічного ельфа довідався, що дівчину помічено поза палацом, коли вона втікала дорогою до Аретузи. І тоді щастя усміхнулося Кагирові. Scoia'tael знайшли у стайні осідланого коня.

- Побігли вперед, Цирі. Це близько. Я їх затримаю, а ти біжи. Біжи, скільки сил! Як на Мордовні

- Ти теж хочеш залишити мене самою?

- Я буду поруч з тобою. Але не озирайся!

- Дай мені мого меча, Геральте.

Поглянув на неї. Цирі мимоволі відступила. Таких очей вона не бачила в нього ще ніколи.

- Матимеш меча, можливо будеш змушеною убивати. Зумієш?

- Не знаю. Дай мені меча.

- Біжи. І не озирайся за собою.

На дорозі застукотіли копита. Цирі озирнулась. І завмерла, паралізована страхом.

Її наздоганяв чорний лицар у оздобленому крилами хижого птаха шоломі. Крила шуміли, розвивався чорний плащ. Підкови кресали іскри на бруку дороги.

Вона була не в змозі ворухнутись.

Чорний кінь перебрався через придорожні кущі, лицар голосно крикнув. У цьому крикові була Цинтра. У ньому була ніч, різанина, кров і згарище. Цирі подолала зціплення страхом і кинулась бігти. З розбігу перестрибнула живопліт, впавши на маленьке подвір’я з басейном і фонтаном. З подвір’я не було виходу, довкола були стіни, високі і гладенькі. Кінь хропів вже за її спиною. Вона оступилась, спіткнулась і впала, потрапивши спиною на тверду, непоступливу стіну. Вона була в пастці.

Хижий птах залопотів крилами, зриваючись у політ. Чорний лицар зупинив коня, перестрибнув живопліт, що відгороджував його від дівчини. Копита задубоніли плитами покриття, кінь послизнувся, поїхав, сівши на задницю. Лицар захитався у сідлі, перехилився. Кінь зірвався, а лицар впав, луснувши латами у камінь. Однак одразу підвівся після цього, швидко оточивши втиснуту у куток Цирі.

- Не торкайся мене! – крикнула, витягаючи меча. – Ти ніколи вже не торкнешся мене!

Лицар поволі наблизився, височіючи над нею як величезна чорна вежа. Крила на його шоломі хвилювались і шелестіли.

- Ти вже не втечеш від мене, Левенятко з Цинтри – у шпарі шолому пломеніли безжальні очі. – Не цього разу. Цього разу ти вже не маєш куди втікати, шалена панно.

- Не торкайся мене – повторила голосом здушеним гнівом, приперта спиною до кам’яної стіни.

- Мушу. Я виконую накази.

Коли він витягнув до неї руку, страх раптом відступив, на його місці з’явився дикий гнів. Скута, застиглі від страху м’язи спрацювали як пружини, всі вивчені у Каер Морхені рухи виконались самі, гладко і без проблем. Цирі стрибнула, лицар рушив на неї, але не був готовий до піруету, яким без зусиль вивільнулась з-за досяжності його рук. Меч завив і вдарив, несхибно влучивши між бляхами панцира. Лицар захитався, впав на одне коліно, з-під наплічника порснула ясно-червона цівка крові. Люто заверещавши, Цирі знову обійшла його піруетом, знову вдарила, цього разу просто у горщик шолому, обваливши лицаря на друге коліно. Лють і шал цілком засліпили її, не бачила вже нічого крім ненависних крил. Посипались чорні пера, одне крило впало, друге обвисло на закривавлений наплічник. Лицар, що все ще даремно намагався підвестись з колін, спробував схопити клинок меча хватом броньованої рукавиці, болісно простогнав, коли відьмацьке вістря розсікло кільця кольчуги і долоню. Під наступним ударом впав шолом, Цирі відскочила, щоб набрати оберту до останнього, вбивчого удару.