Слава ЗСУ!

А потім було сліпуче сяйво і лютий вир, подмух, що позбавляв дихання і дробив ребра. Вона пам’ятала політ серед тиші, холоду і порожнечі, потім знову блиск і захлинання повітрям. Зверху була блакить, а внизу – розмазана сірість… Вона впала

Припинила політ, так як орел випускає занадто важку для нього рибу. Коли вона впала на каміння, то знепритомніла. Не знала як довго.

Вона читала у храмі про портали, пригадала, витрушуючи пісок з волосся. У книгах були згадки про викривлені чи хаотичні телепорти, які відносять невідомо куди і викидають невідомо де. Портал у Вежі Чайки був напевно саме такий. Викинув мене тут, на кінець світу. Ніхто не знає де. Ніхто не буде мене тут шукати і ніхто не знайде. Якщо я залишусь тут, помру.

Встала. Мобілізувавши всі сили, тримаючись за валун, зробила перший крок. Потім другий і третій.

Ті перші кроки повідомили їй, що пряжки правого чобота зірвані, а спадаюча халявка унеможливлювала марш. Сіла, цього разу цілеспрямовано, в природній спосіб, та оглянула одяг і спорядження. Концентувалась на цій дії, забуваючи про втому і біль.

Першою річчю, яку вона виявила, був кордик. Забула про нього, бо піхви пересунулись назад. Крім кордика, як завжди, на поясі була мала сумка. Подарунок від Єнніфер. Вона містила те, що «дама завжди повинна мати при собі». Цирі розв’язала мішечок. На жаль, стандартне екіпірування дами не залагоджував ситуації, в якій вона знаходилась. Саківка містила черепашковий гребінець, універсальний ножик-пилочку для нігтів, запакований, стерильний тампон з льняної тканини і нефритове пуделко мазі для рук.

Цирі одразу натерла маззю обгоріле обличчя і вуста, також негайно пожадливо злизала мастило з губ. Не стримуючись довго, вона вилизала все пуделко, насолоджуючись жиром і вологістю, що трохи заспокоювала. Ромашка, амбра і камфора, які були вжиті для ароматизації мазі, смакували гидко, але подіяли стимулююче.

Вона зв’язала спадаючу халявку ремінцем, витягненим з рукава, встала, тупнула кілька разів на пробу. Розпакувала і розвила тампон, зробила з нього широку опаску, яка мала захистити розбиту скроню і припечене сонцем чоло.

Встала, поправила пасок, пересунула кордик ближче до лівого стегна, рефлекторна вийняла його з піхов, перевірила лезо великим пальцем. Було гострим. Вона знала про це.

Я маю зброю, подумала. Я – відьмачка. Ні, я тут не загину. Що там голод, витримаю, у храмі Мелітеле часом слід було поститись навіть і два дні. А вода… Мушу знайти воду. Йтиму так довго, поки не знайду. Ця клята пустеля мусить десь закінчитись. Якби це була велика пустеля, я б про неї щось знала, побачила б її на мапах, які розглядала разом з Ярре. Ярре… Цікаво, що він зараз робить…

Рушаю, вирішила. Іду на захід, бачу, де заходить сонце, це єдиний певний напрямок. Оскільки я ніколи не блукаю, то завди знаю, у який бік слід йти. Якщо треба буде, буду йти всю ніч. Я відьмачка. Як тільки сили повернуться до мене, буду бігти як на Шляху. Тоді швидко доберусь до краю цієї пуски. Витримаю. Мушу витримати… Ха, Геральт, напевно не раз бував у таких як ця пустелях, хто зна, чи не був у ще гірших.

Іду.

Краєвид не змінився після першої години маршу. Довкола й далі не було нічого, тільки камінь, сіро-червоний, гострий, який обсувався з-під ніг, змушуючи берегтись. Рідкі кущі, сухі і колючі, простягали до неї з западин покручені пагони. Цирі затрималась біля першого зустрінутого куща, сподіваючись, що натрапить на листя чи молоді гілочки, які можна буде висмоктати і з’їсти. Але кущ мав тільки колючі пальці терня. Він був навіть непридатним до того, щоб виламати з нього палицю. Другий і третій кущ були такими самими, наступними вона знехтувала, проминула не затримуючись.

Швидко посутеніло. Сонце опустилося над зубатим, нерівним горизонтом, небо освітилось червоним і пурпуровим. Враз з мороком прийшов холод. Спершу вона його радісно привітала, холод гоїв попечену шкіру. Однак скоро стало ще холодніше, а Цирі почала клацати зубами. Пришвидшила кроки, сподіваючись на те, що швидка хода розігріє її, але зусилля знову пробудило біль у боці і в коліні. Почала спотикатись. На додачу до злого сонце цілком сховалось за горизонтом і миттєво запагувала темрява. Місяць був молодим, а зорі, які вкрили небо, не допомагали. Цирі швидко перестала бачити дорогу перед собою. Вона кілька разів впала, болісно здираючи шкіру з зап'ястків. Двічі натрапила стопою на розколину між каменями, її врятував від перелому чи вивиху ноги виключно завчене відьмацьке уникання від падіння. Зрозуміла, що нічого не вийде. Похід у темряві був неможливим.

Вона сіла на плаский базальтовий блок, відчуваючи знерухомлюючий розпач. Не мала поняття, чи ідучи дотрималась напрямку, вже давно загубила місце, в яке сонце зникло за горизонтом, цілком втратила з очей світіння, яким керувалась під час перших годин після заходу. Довкола вже була тільки оксамитова, непроглядна чорнота. І діймаючий холод. Холод, який паралізував, кусав суглоби, змушувало згорбатитись і втягнути голову в болючі від викривлення плечі. Цирі почала тужити за сонцем, хоч і знала, що разом з його поверненням на її шкіру впаде нестерпна спека, під час якої вона буде нездатна продовжувати марш. Знову відчула, як її горло стискає бажання плачу, як її огорнула хвиля розпачу і безнадії. Але цього разу розпач і безнадія перетворилась у гнів.