Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чорна Рада

Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так і покриває слова його.

— Та постривайте, постривайте, папи кармазини, — гукнув один товстопикий синьокаптаннпк, — швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулі, що нас не забули... Добрі і молодці не дадуть нам загинути. Справимо ми вам чорну раду;_ тоді побачимо, хто яке матиме право!

— Ого, каже Шрам, — он воно куди діло хилиться!

— А то ж як? — кажуть, стоячи козирем, мішане. — Не все тілько козакам на радах орудовати. Схаменулись і на нас січові братчики.

Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, да мов і не він, мов і не чує, що круг нього наче море і рає.

— Еге-ге! — каже тоді Шрам. — Так се із Низу такий вітер віє!

Да й догадавсь, що вже вогню підложено, уже тілько роздуть, то й зніметься пожежа по всій Україні. Серце в його зомліло, як зміркував собі, що то з того може за лихо уродитись! Де ділась зараз і вся досада на міщан!

— Шановна громадо! — каже. — Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошановали отак мою старість! Чи давно ж ми були в вас із батьком Хмельницьким? Тоді ви з хлібом-сіллю виходили до нас назустріч, з плачем і радістю нас привітали; а тепер ось старого Шрама, що поруч їхав із батьком Богданом, так зневажаєте!

— Панотченьку ти наш коханий! — каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамовала. — Хто ж тебе зневажає? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? Є такії, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нікому злого не заподіяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний співає! Їдь собі з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, грішних, прочитай святу молитву.

А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив ніяких сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомін утихати, виїхав із-за Шрама да й каже:

— Казнає за що ви завелись оце, бгатці! Дайте тілько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тоді я отут із вами сяду і вже не знаю, хто переп'є мене в Києві, опріч пана війта.

Міщане вже взяли своє: зогнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От і давай уже хоть коло сього леститись.

— Оце, — кажуть, — пан, так пан! Дай, боже, і повік таких панів! Нема в нього ні крихти гордості!

— За те ж йому господь дав таку золоту й панію, — казали деякі.

— За те ж йому дав і дочку краще маку в городі, — добавляли ще іншії.

— Ну, пропустіте ж нас, коли так, — каже Шрам.

— Пропустімо, пропустімо ясних панів! — сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своїх гостей.

Розступились і дали проїхати верховим і ридванові.

Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі. Далі здихнув важко, од серця, да й каже, так ніби сам до себе:

— Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши мя? Уповай на господа!

А Черевань, їдучи поруч, прислухавсь, що він собі мимрить. "Е, — думає, — отже, мабуть, вражі личаки справді допекли йому. Треба його розважити".

— Бгате, — каже, — Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобі журитись?

— Як чого? — каже Шрам, — хіба не чув, що на умі в сих мугирів? Задумали чорну раду іродові душі!

— Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!

— От тобі на! А хіба ж їй не бачиш, звідки сей вітер віє? Се вже коїть не хто, як прокляїущий Іванець із низовими комишниками. Так хіба нам сидіти згорнувши руки, коли огонь уже підложено і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні!

— А що нам, бгате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити або ні в чому хороше походи і й? Слава тобі, господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома та їв би хліб сіль з упокоєм, аніж мені битись на старіс'іь по далеких дорогах та сваритись із міщанами.

— Враг возьми мою душу, — закричав із серця Шрам, коли я ждав од Череваня такої речі! Ти Барабаш, а не Черевань!

Що ж би ви думали? Черевань так і помертвів од сього слова.

— Що ж оце ти сказав, бгатику? — ледві промовив через силу.

— Те, — каже, — що,_ так як Барабаш казав Хмельницькому:

Ми дачі не даєм,

В військо польське не идем: Не лучче б нам з ляхами,

Мостивими панами,

Мирно проживати,

Аніж піти лугів потирати,

Своїм тілом комарів годувати?

Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобі чепер у мене й другого прі звища, як Барабаш!

— Бгате Іване! — каже Черевань, а сам аж тремтить. — Років десять назад правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тілько ж нехай враг возьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прізвищем. Покажу я тобі, що я по Барабаш; іду з тобою за Дніпро так, як от сиджу на коні, — з жінкою, з дочкою і Василем Невольником, і хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою.

Попередня
-= 12 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 5.


Останній коментар

Іван 08:00:08

На мій погляд цікава історична розвідка про важливі події в
Гетьманщині, але мова Куліша важка для сприйняття, окремі
слова незрозумо

озумілі


anonymous10869 27.10.2014

Кілька разів пробувала читати, не виходить, твір важкий для розуміння.


anonymous2409 10.01.2014

Захоп


Додати коментар