Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чорна Рада

Аж ось з обох боків дороги закопотіли коні, затріщало сухе гіллє під копитами, і показались крізь зелену ліщину кармазини, їх наздогнали запорожці, -тих двоє, що одрізнились коло Братства од прощальників.

Череваниха з дочкою самі не знають, чого злякались. Бо сі гультяї ідуть не по людськи: не глядять і дороги, а так куди здря і мчаться по гаю; тілько все крутяться поміж деревом коло ридвана; не попереджують і ззаду не остаються. А коні наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть, як кози, то сюди, то туди поміж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпаєчься копитами на кручу, то отеє з кручі кинеться в проваллє, і не видно її стане, тілько глухо тупотить і хропе у байраці. Наші не раз уже думали, що кінь перекинувсь назад і задавив їздця під собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграє на сонці кармазинами.

Так, поринаючи да крутячись, мов не перед добром, запорожці перекликались через дорогу, як хижії орли, і повели таку розмову, що в наших прочанок і душі не стало.

— От, брате, дівка! — гукне один. — Нехай я буду шмат грязі, а не лицар, коли я думав, що є на світі таке диво!

— Еге, є сало, та не для кота! — озветься другий через дорогу.

— Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцілую!

— А як поцілують коло стовпа киями?

— Що мені киї! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях!

Леся боялась, щоб справді він не напавсь на неї; аж тут па дорозі байрак. Запорожці так і кинулись туди, як тії демони.

— Василю! — каже тоді Череваниха. — Куди отеє ми заїхали? Що отеє з нами буде?

— Не бійся, пані, — каже, всміхнувшись, Василь Невольник. — Добрі молодці тілько жартують. Вони зроду дівчат не займають.

А Череванисі щось дуже сумно. Звеліла їхати швидше, щоб наздогнати своїх. Як ось запорожці знов по боках дороги. Жупани позабризкували в грязь у байраці, да їм про те байдуже.

— Гей, брате Богдане Чорногоре! — гукне знову старший. — Знаєш, що я тобі скажу?

— І вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.

— От же почуєш од мене таке, що аж оближешся!

— Ого!

— І не ого! Ось слухай. Хоч Січ нам і мати, а Великий Луг батько, да для такої дівчини можна покинути і батька, й матір.

— Чи вже б то?

— А то що хіба?

— Куди ж тоді?

— Овва!

Тут запорожці знов ізчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в їх і справді щось недобре на думці;

а Василь Невольник похитав головою да й каже:

53

-_ Що за любий народ оці братчики! Ох, був і я колись таким вигадчиком, поки літа не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав і я, як божевільний, по степах за кабардою; вигадував і я усякі вигадки; знали й мене у городах_ і на степах,_ знали мене шинкарі й музики, знали пани й мужики, знало лицарство й хлібороби!

— Ще я не таке скажу тобі! — гукнув, як із бочки, запорожець.

— Було б з тебе й сього, — одвітовав другий, — якби почув батько Пугач: одбив би він у тебе хутко до баб охоту!

— Ні, таки справді, Богдане. Який враг шутковатиме, як увіп'ються чорні брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дівчина буде моя! Чи знаєш що?

— А що?

— Подивитися б, що там у вас за гори!

— Отакої!

— Такої, брате. Нехай не дурно запрошував ти мене до своїх воювати турка. Коли хоч, ухопимо дівойку,_ та й гайда в Чорну Гору!..

— І ти оце по правді говориш?

— Так по правді, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дівкою за сідлом помчався б я хоч і к чорту в зуби, не то до чорногорців.

Отак тії каверзники змовлялись уочевидьки на гвалтовний учинок, і ніхто не розібрав би, що справді в їх на думці. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жити, чи вмерти — йому байдуже; що людям плач, те йому іграшка. Тим-то Череваниха й боялась, щоб лукавий не підкусив паливод на яку пакость. Аж ось стали наздоганяти своїх. Запорожці бачать тоді, що ба! Да й зникли з очей, як той сон, що чоловік жахається, мучиться, коли ж гляне — аж і нема нічого.


VI


Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині, змальовав той монастир Печорський? Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, ту височенну дзвіницю, ти церкви під золотом та під скульптурою? Се ж то воно так тепер; а років двісті назад треба було слова тихого, понурою, щоб розказати, як тоді знаходивсь монастир Печерський. Далось і йому взнаки батиівськс лихоліття. Велика церква,_ що прописана в літописях "небесі подобною", зруйнована була по вікна. Хоть же князь Олелькович Симеон підняв її знов із руїн, тілько далеко їй було до стародавньої ліпоти. Не було ні срібла, ні золота, що_ тепер сіяє по Лаврі всюди; усе було тоді убогенько.

Попередня
-= 15 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 5.


Останній коментар

Іван 08:00:08

На мій погляд цікава історична розвідка про важливі події в
Гетьманщині, але мова Куліша важка для сприйняття, окремі
слова незрозумо

озумілі


anonymous10869 27.10.2014

Кілька разів пробувала читати, не виходить, твір важкий для розуміння.


anonymous2409 10.01.2014

Захоп


Додати коментар