Слава ЗСУ!

Чорний Пітер

Я ніколи не бачив мого друга в такому розквіті розумових і фізичних сил, як у 1895 році. Слава його дедалі зростала, внаслідок цього неабияк збільшилась практика, і я повівся б принаймні невиховано, коли б хоч натяком дав зрозуміти, хто саме з видатних людей переступав поріг нашої скромної оселі на Бейкер-стріт у ролі прохачів. Проте Холмс, подібно до всіх великих художників, працював тільки з любові до мистецтва і, як мені було відомо, рідко,— за винятком справи, що стосувалась герцога Холдернесського,— вимагав великої винагороди за свої неоціненні послуги. Він був настільки не від світу цього — чи такий норовистий,— що часто відмовляв у допомозі сильним і багатим, якщо їхні проблеми не знаходили в його душі відгуку, і в той же час міг цілими тижнями напружено розслідувати справу якого-небудь незначного клієнта, якщо вона вирізнялася з-поміж інших неординарністю й драматичністю, тобто тими якостями, які завжди припадали до вподоби його багатій уяві й кидали виклик професійній майстерності.

Цього пам’ятного 1895 року Шерлок Холмс розкрив цілу низку як цікавих, так і безглуздих справ, починаючи від знаменитого розслідування причини наглої смерті кардинала Тоски (це розслідування проводилось на настійне прохання його святості Папи Римського) й кінчаючи арештом Вілсона, сумнозвісного тренера канарок,— цим самим було знищено розсадник зарази в східному Лондоні. Впритул за цими гучними справами йшла трагедія у Вудменс Лі — смерть капітана Пітера Кері сталась там за вкрай незрозумілих обставин. І ніякі записки про славні звершення містери Шерлока Холмса не були б повними без звіту про цей дуже незвичайний випадок.

Протягом першого тижня липня мій друг часто й надовго зникав з нашої квартири, з чого я зрозумів, що він чимось заклопотаний. А той факт, що кілька хамулуватих на вигляд чоловіків у цей час приходили до нас і питали капітана Безіла, дав мені зрозуміти, що Холмс десь діє, ховаючи свою грізну особу під вигаданим ім’ям і під однією з численних личин. Він мав у різних кінцях Лондона не менше п’яти потаємних сховків, де у нього була можливість змінювати свою зовнішність. Про те, що він робить, Холмс нічого мені не розповідав, а я не маю звички прискорювати вияви довіри. Про характер свого розслідування він уперше дав мені недвозначно зрозуміти у досить незвичайний спосіб. Того ранку він пішов з дому ще до сніданку, а я саме снідав, коли він, повернувшись, широкою ходою ввійшов до кімнати, не знімаючи капелюха й тримаючи під рукою, наче зонтик, величезний гарпун з гострими зазубнями.

— Боже мій, Холмсе! — вигукнув я.— Невже ви хочете сказати, що розгулювали по Лондону з оцією штуковиною?

— Я тільки з’їздив до м’ясника й назад.

— До м’ясника?

— І повернувся з чудовим апетитом. Не може бути ніяких сумнівів, мій любий Вотсоне,— фізичні вправи перед сніданком дуже корисні. Але я готовий побитися об заклад, що ви не здогадаєтесь, які саме вправи я виконував.

— І не хочу здогадуватись.

Холмс, стиха посміюючись, налив собі кави.

— Якби ви зазирнули в підсобку крамниці Оллердайса, ви побачили б там, що на гаку в стелі висить свиняча туша, а якийсь джентльмен, скинувши сюртук, люто б’є її ось цією зброєю. Той енергійний джентльмен — я, і мені довелось переконатись, що хоч як би старався, я не можу простромити тушу з одного удару. Чи не хочете спробувати самі?

— Нізащо в світі. Але чому ви таке виробляєте з тушею?

— Тому що мені здається: це може так чи так допомогти розібратися в таємничій історії у Вудменс Лі. А, Гопкінс, я одержав вашу телеграму вчора ввечері і чекаю вас. Заходьте, сідайте з нами снідати.

Наш відвідувач виявився навдивовижу моторним чоловіком десь років тридцяти, і хоч одягнений він був у твідовий костюм приємного кольору, але його виправка свідчила про те, що він більше звик до мундира поліцейського. Я зразу ж упізнав Стенлі Гопкінса, молодого інспектора поліції, якому Холмс пророкував неабияке службове майбутнє, а той у свою чергу шанобливо вважав себе учнем славнозвісного детектива й захоплювався його науковим методом. Обличчя в Гопкінса було похмуре, з глибоко пригніченим виглядом він сів у крісло.

— Ні, дякую вам, сер. Я вже поснідав. Я ночував у місті, бо приїхав ще вчора для доповіді.

— І про що вам довелось доповісти?

— Про невдачу, сер. Про цілковиту невдачу.

— Ви хоч трохи просунулись уперед?

— Ні.

— Ось тобі й маєш! Тоді я повинен сам ознайомитись з цією справою.

— Господи, як мені хочеться, щоб ви з нею ознайомились, містере Холмсе! Ця справа — для мене перший великий шанс показати себе, а я не можу дати їй ради. Будьте ласкаві, допоможіть мені.