знайди книгу для душі...
— Не мені — бджолам дякуй. І липам отим. І землі нашій.
— Да-да... Земля наша...— незнайомець мрійливо зітхнув.— Кращої нема в світі... Аж очі вбирає...
— Правильно.
— Тільки щось не дуже людно тут у вас.
— Да-а...— тепер уже дід зітхнув.— На цьому кутку, вважай, я один тільки й лишився.
— Один? Зовсім?
— Ага...
"Ех, і нащо дід оце каже?— з досадою подумав Марусик.— А як то справді лихий чоловік? І щось замислив недобре. Ніхто й крику дідового не почує..."
— А з рідні у вас — що, нема нікого?— далі розпитував диверсант.
— Чого це? Двоє синів, дочка, онуків п'ятеро, ще й правнуків двоє... Жінка, правда, померла,— зітхнув дід.— Позаторік. Царство їй небесне.
— А де ж діти, онуки?
— Один син на флоті служить. Перший помошник капітана. Дочка у Вінниці замужем, бабуся вже. А другий син, наймолодший, у Києві. У робітничий клас перейшов. На "Арсеналі" робить... Онука, дочка його, Галочка, медсестрою в лікарні.
— А чого ж вони вас до себе не заберуть?
— Що я, скриня, щоб мене забирати?
— Ну, вам же тут самотньо самому. Та й важко ж, мабуть...
— Пробував я. Не видержую. Додому, сюди-от тягне. Не можу. Майже ж вісімдесят год... за вичотом війни, фронту проробив отут, на цій землі. Тільки позаторік, як баби не стало, перейшов на пенсію. А то все при ділі, в колгоспі.
— І ким же ви робили?
— Та ким же... Колгоспником.
— Рядовим?
— Рядовим. Хліборобом. А хліб саме рядові й роблять.
— І так усе життя?
— Усе життя. І тут...
Хлопці спершу відчули, наче щось війнуло, а вже тоді побачили її — чорняву зеленооку дівчину, яка поривчасто увірвалася невідомо звідки на подвір'я діда Коцюби. І всі троє одразу, наче по команді, всміхнулися.
— Драстуйте, діду!— вигукнула дівчина і лише тоді побачила незнайомця.— Ой! Драстуйте!
— Драстуйте! Драстуйте!— з цікавістю глянув той на дівчину. Але вона на нього вже не дивилася.
— Дідуню! Тут моїх комсомольців не було?
— Котрих?
— Ну... Клави, Васька...
— Та щось не бачив. А що таке?
— Та внески зібрати не можу. Ніяк не зустріну.,.
"Ми! Ми бачили! Отам у гаю цілуються твої комсомольці!" — дуже хотілося вигукнути хлопцям. Але вони, звичайно, не вигукнули.
— Шкода, що ви, діду, не комсомолець. Я б хоч з вас внески зібрала.
— А що — давай,— усміхнувся дід.— Скільки тобі?
— Та я жартую. Навпаки. Може, вам що треба? То я... Ви не соромтесь. Ви чогось завжди соромитесь. А це ж наш комсомольський обов'язок — допомагати пенсіонерам.
— Спасибі, дочко. Не треба мені нічого. Все в мене є. Та що такому дідові й треба? Хай я тебе краще медом почастую.— Він узяв з призьби ще один пузатий глечик (там їх стояло кілька, наче спеціально для частування):—Тримай! Хай це буде мій комсомольський внесок.
— Отакої! Замість я вам, ви мені...
— А куди ж мені його? На базар же у Київ не потягну. Для людей і тримаю.
— Ну, дякую... Можна, я вас поцілую?
— Давай! — жартівливо махнув рукою дід.
— Від імені комсомольської організації колгоспу!— дівчина обняла й дзвінко поцілувала діда у щоку.
— О!— весело вигукнув бородатий турист.— А я, до речі, теж комсомолець. З Києва. Сергій... Може, й мене...— і підставив щоку.
— Переб'єшся! — кинула дівчина, крутнулася й побігла. Мить — і вже й слід її простиг.
Сашко Циган сердито засичав:
— Ач! Розігнався! Диверсант! Утри свого носа.
Дід Коцюба з ніжністю дивився в той бік, куди побігла дівчина.
— Маруся!— кивнув він їй услід.— Гарне дівча. Моторне. Як вітер. Не дівчина, а справжній тайфун, гураган... її так і називають Тайфун Маруся. Наш комсомольський секретар.
— Да-а,— задумано проказав диверсант Сергій.— Одна така Тайфун Маруся варта цілої де-небудь комсомольської організації... Дідусю, водички у вас можна попросити? А то я до меду допався і...
— Зараз винесу,— дід почвалав до сіней.
— Та чого ж вам ноги бити? Я...— кинувся за ним Сергій.
Обидва зникли у темряві сіней.
— Ач! Розігнався!— повторив Сашко Циган.— Спритний який!
Тайфун Марусю у нас в Гарбузянах любили всі — від найменших дошкільнят до найстарших дідів та бабусь.
Бувають такі люди, на яких тільки варто глянути — і вже усміхаєшся мимохіть приязно і весело. Не була вона, Тайфун Маруся, красунею (та ж сама Клава набагато краща), але було в ній щось таке невідпорно симпатичне, що прихиляло до неї серця буквально всіх. І оті ямочки на щоках, і ота білозуба усмішка, і кирпатий задерикуватий носик, і оті неслухняні кучері, які весь час спадали на лоба і які вона раз у раз смішно здмухувала з очей... А головне — запальна вдача (або, як кажуть дорослі, темперамент), поєднана зі щирою добротою й зичливістю до людей,— усе не могло не подобатися.