Слава ЗСУ!

— Просто...— Він знову загадково усміхнувся.— Знаєте, як звуть того чорного кота? — Якого?

— Того, що тобі, Журавель, наснився учора.

— Як?— здивовано кліпнув Журавель. — Лаврентій.

— Хто тобі сказав?— ще більше здивувався Журавель.

— Бровко. Марусик і Журавель перезирнулися.

— Ти що? Того?— Марусик покрутив біля скроні пальцем.

— Ні... Просто сон мені сьогодні приснився. Наче продовження твого сну, Журавель.

— Та ну?— вигукнув Журавель.— Ану давай! Давай-да-

вай! Розказуй!

— Ви ж знаєте, я свої сни ніколи не пам'ятаю. А цей так чітко запам'ятався, ніби в кіно бачив. Так от. Сниться мені, що сиджу я в садку й сумую...

— Сам?— спитав Марусик.

— Сам.

— Тому й сумуєш. Нас же там не було? Правда?— усміхнувся Журавель.

— Я ж тобі не снився, чого ж ти мені мусиш сниться... Ото сиджу я в садку й сумую. Підходить до мене Бровко. Морду мені на коліна поклав, у очі зазирає. Потім усміхнувся:

"Не сумуй, друже... Все буде гаразд".

І те, що він людською мовою говорить, ніскілечки мене не дивує. Він же, знаєте, розумніший за деяких наших однокласників.

"Ти ж хочеш піти Тайфун Марусю визволяти,— далі веде Бровко.— А для цього тобі кіт Лаврентій потрібен".

"Точно",— кажу я, наче давно знаю, що того чорного кота звати Лаврентій.

"Так чого ж ти мовчиш?— каже Бровко.— Лаврентій — мій добрий приятель. Зараз гукнем його. Оно він літає. Гав-

гав!"

Дивлюсь — чорний ворон з неба летить. Крилами залопотів, сів біля нас, на чорного кота обернувся.

"Привіт, Бровко! Що таке?"—людською мовою каже.

"Та от другові й хазяїнові моєму ти потрібен. З якого приводу, сам знаєш".

"Нема питань!— каже кіт Лаврентій.— Ходімо!"

Хвіст трубою — і почалапав не поспішаючи. Я — за ним. Ідемо-йдемо ми садком нашим, а садок ніяк не кінчається. Довго йшли. Раптом бачу — виходимо на подвір'я. Хата. Вікна навхрест дошками забиті. О! Та це ж Липки! Третя від діда Коцюби хата, де ми у війну грали. Я й не знав, що наш садок переходить у липківські садки і що вони — наче один великий сад..,

Кіт Лаврентій обернувся враз на ворона, залопотів крильми, знявся в небо і зник.

Рип! — рипнули раптом двері забитої хати, і з-за дверей з темряви почувся глухий скрипучий голос:

"А йди-но сюди..."

— Ой! Страшно як!— хрипло проказав Марусик.

— А я й не кажу... Страшно. І мені було. Але що зробиш, Не оддавати ж Тайфун Марусю Кощієві.

Затиснув я свій страх у жменю і ступив прямо у темряву сіней.

"Що тобі треба?"—пролунав із темряви той же голос.

"Мить Митьович, це ви?"— питаю.

"Мить Митьович зараз *у"відрядженні в Південній півкулі, на острові Мадагаскар. Буде завтра".

"Що ж робити? А як же Тайфун Маруся? Я..."

"А-а! Ясно,— перебив мене голос із темряви.— Мить Митьович наказав, як прийде хтось і питатиме Тайфун Марусю, переказати таке. Треба увесь бур'ян, що на подвір'ї, в саду і на городі, вирвати, винести і скласти у ярку за гаєм".

Гм... Нічого собі завданнячко! Ви ж знаєте, скільки там того бур'яну.

"А ви самі хто будете?— питаю в темряву.— Покажіться хоч. А то я й не знаю, чиї накази мушу виконувати".

У темряві хтось засовався, закректав:

"Я тітонька Незабудь — секретарка Митя Митьовича з питань пам'яті. А показатися не можу, бо я невидима від народження. І накази не мої, а Митя Митьовича. Якщо хочеш допомогти Тайфун Марусі, не барись".

"Ну що ж,— думаю,— у казках і не таке буває. Попелюшці он загадували за одну ніч стільки зробити, що подумати страшно, і то нічого. А мені бур'ян якийсь вирвати... Впораюсь! "

"Гаразд,— кажу,— треба так треба. Іду".

Вийшов на подвір'я, взявся до роботи. Якби ж хоч сапка якась була, чи заступ, чи ніж принаймні, а то ж голими руками. А там і будяк колючий, і кропива жалюча, і якого тільки бур'янища не понаростало! Рву щосили, а сам трохи не плачу. Руки болять несамовито.

На подвір'ї усе вирвав, у садок перейшов. Рву й на купу складаю (щоб потім винести). Рву й складаю. Рву й складаю. І раптом:

"Ох, сердега! Ах, бідолашний! Це ж треба дитині так мордуватися! Ай-яй-яй!"— жалісні-жалісні голоси.

Підвів голову. Стоять під яблунею двоє — він і вона. Він — у звичайному собі костюмі. Сорочка в клітинку, в арифметику, як у нас кажуть. Вона — у звичайному квітчастому платті. От тільки на головах маленькі золоті корони.

Очі в обох світло-сірі, водянисті, і в очах сльози — так мене жаліють. І обличчя якісь м'які, наче з вати.

"Що таке? Ви хто?"— питаю здивовано.

Він очі рукавом витер.