Слава ЗСУ!

— Скоро,— сказав голова.

— А що тут у вас, вибачте, намічається, як не секрет?— несподівано спитав дід Коцюба.

Бобешко здивовано глянув на голову, потім на діда. Бобинець почервонів.

Хлопці перезирнулися. Лукавить дід, як завжди, чи, може...

Голова усміхнувся, але з відповіддю не поспішав.

— Я-то взагалі не люблю питати, не цікавий, рано чи пізно з'ясовується, але оскільки, бачу, все село зібралося, то, мабуть, щось таке... визначне, а я... Може, сорочку чисту вдягнути треба?— дід примружив одне око.

— Визначне, визначне!— засміявся голова.— А сорочку святкову таки вдягніть. Я вам саме хотів сказати. Та посоромився.

І, обнявши діда за плечі, Максим Богданович повів його до хати.

— Ох і хитрий народ ці діди!— покрутив головою Бобешко.— Наче нічого не знає, старий лис!

— Іменно!— кивнув Бобинець з якимось полегшенням. Хлопці ще раз перезирнулися.

Щось у дідовому голосі було таке... Ні, не схоже, щоб він лукавив.

— їдуть! їдуть! їдуть!— загукало одразу кілька голосів.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

в якому розкривається нарешті секрет діда Коцюби, та й не лише діда... Свято в Гарбузянах.

Дорогою, оповитою хмарою куряви, мчала машина. Дід уже зайшов у хату, і голова поспішив до воріт. Бобешко і Бобинець виструнчилися, як на параді.

"Ну, зараз усе з'ясується",— завмерли хлопці.

Вже видно було, що машина — то колгоспний "бобик".

"Тепер ясно, чого голова на велосипеді прикрутив. Свою машину послав зустрічати гостей. Але поважні гості навіть з району і то на "Волгах" приїздять. Невже ж з Києва на рейсовому автобусі прибули?"

"Бобик" різко загальмував біля дідових воріт.

Хлопці глянули й мало не скрикнули від радості.

За кермом сидів Вася. А біля нього на передньому сидінні — Тайфун Маруся.

Більше в машині не було нікого. Тайфун Маруся випурхнула з машини, наче метелик.

— Ну?— ступив крок їй назустріч голова.

— Порядок! — вигукнула вона, усміхаючись.

— Спасибі, комсомол!— голова поклав їй руку на плече, потім обернувся до столу й гукнув:— Сідайте, будь ласка, товариші! Будемо починати!

Вася дістав з машини якийсь пакунок і поніс до столу. Бобешко гостро глянув на Бобинця.

— А де ж?..— спитав Бобешко в голови.

— Хто?— спитав голова.

— Ну... як?.. Ми що — не будемо чекати?— знову спитав Бобешко.

— А кого? Ви когось іще чекаєте? Бобешко метнув на Бобинця гострий погляд.

— Та ні... то я просто так...

— Ну, тоді до столу!— голова зробив рукою широкий жест.

У цей час рипнули двері і з хати вийшов дід Коцюба у новій вишиванці, стрункий й помолоділий.

Голова швидко підійшов до нього, взяв під руку:

— Ходімте, дорогий Іване Івановичу! Ходімте.

Тайфун Маруся підбігла і вхопила діда під другу руку.

— Ходімте, дідусю!

Дід Коцюба заупрямився:

— О! Чого це ви мене, як... як папу римського.

— Що нам той папа римський! Ви — наш папа гарбузянський!— засміялася Тайфун Маруся.

— Правильно!— підтримав її голова. І, озирнувшись, побачив наших героїв, що причаїлися біля тину.

— О! І піонерія теж бігом з нами! Чого ховаєтесь? Ану сюди! — Проходячи, він іще раз обернувся і махнув їм рукою. Та, якби й не махнув, вони б однак пішли за Тайфун Марусею. Бо вона кивнула їм.

Усі вже посідали. Вільний був лише край столу, ближчий до дідового подвір'я. І так сталося, що Максим Богданович з дідом Коцюбою сіли на чільному місці, ліворуч од них — Тайфун Маруся з Васею, а праворуч хлопці. Вони були щасливі, що сиділи навпроти неї. Раз у раз штовхали один одного ліктями і без усякої причини сміялися.

Голова підвівся, чекаючи тиші.

Нарешті всі примовкли.

— Дорогі товариші,— почав Максим Богданович.— Загальні збори колгоспників колгоспу "Зоря комунізму" вважаю відкритими. На порядку денному одне питання. Яке — зараз скажу. Звичайно, можна було зробити це в клубі, на сцені, з президією, як це завжди робиться. Але ми порадилися з комсомолом, прислухалися до його молодих ідей і вирішили у даному конкретному випадку відхилитися від звичайної форми. Отож на сьогоднішньому порядку денному одне питання. Сьогодні ми зібралися з вами, щоб відзначити ювілей... Власне, ювілей уже минув. Треба було відзначати його ще позаторік. Але краще пізніше, ніж ніколи. Так от... Позаторік минуло рівно півстоліття, як працює у колгоспі "Зоря комунізму" один з перших наших колгоспників Іван Іванович Коцюба.

Дід давно вже совався на лаві, а тут почервонів і почав підводитися:

— Та що ви... Якби я знав... Ще й сорочку, старий пень, напнув...