Слава ЗСУ!

— Дай покопати. Ти вже втомився. Дай! Але пі один, ні другий не давали.

— Одійди.

— Не заважай.

Журавель на хвилину відходив, а потім знову починав:

— Дай! Ну диви, як ти вже сопеш.

— Знаєш, біжи додому,— сказав Сашко Циган.— Справді, там уже хвилюються. А ми потім.

— Ні!— замотав головою Журавель.— Без вас не піду. Дай я покопаю.

— Ще один хочеш зламати? Пусти! Ну, пусти, кажу! Все одно ж не дам.

Ех! Яка ж то мука дивитися, як друзі працюють, а ти стоїш, нічого не робиш. Бо нема інструменту. Велике діло інструмент.

— Ну дайте... Ну!

Марусик перший зглянувся. Бо таки стомився.

— На вже. Покопай трохи.

Журавель схопив заступ з таким азартом, наче то був цінний подарунок.

Хвилин за двадцять, коли Марусик відпочив, дозволив підмінити себе й Сашко Циган.

У небі вже давно спалахнули зірки і молодий місяць срібним вітрилом виплив на неосяжний небесний простір.

— Ну все! Годі!— сказав нарешті Сашко Циган. Незважаючи на втому до Бамбурів бігли бігом. Мати й бабуся стояли біля воріт.

— Ну, слава богу!— сплеснула руками бабуся, здаля побачивши хлопців.

Мати мовчала, поки не підійшли.

— О! Оце така рибалка? Замість вудочок заступи,— усміхнулася мати.— Що це за риба ниньки пішла? Не підводна, а підземна якась. Що за сорт? Як називається?

— Та ми... ми черв'яків копали,— затинаючись, сказав Журавель.

— У три заступи. І так, що аж зламали одного?— спитала бабуся.

— Та то вони, мабуть, скарб шукали.. Еге ж, синку? Журавель одвернувся. Не любив він брехати матері.

— От які ж ви! Од вас не сховаєшся,— замість Журавля відповів Сашко Циган.— Шукали. Правда. Але...— Він зітхнув і розвів руками.

— Ех ви, копачі!— лагідно промовила мати, куйовдячи синові волосся (вона була задоволена власною кмітливістю).— Ну, біжіть вечеряти, а то вже все перестоялося.

Після вечері хлопці пішли "спати"— подряпалися на Циганове горище (наче знали, що їм доведеться вночі кудись іти, і ще вчора домовилися з Журавлевою матір'ю, що ночуватимуть разом).

На горищі було темно, затишно, пахло сіном, чебрецем, м'ятою, ще якимись травами, що сушилися під дахом. Десь у кутку сюрчав цвіркун.

— Почекаємо, поки повкладаються, і тоді...— сказав Сашко Циган.— Тільки справді не засніть.

Попередження виявилося не зайвим. Бо вже через дві хвилини Журавель бачив перший сон. Задрімав і Марусик. Довелося Сашкові Цигану розштовхувати їх.

Злазили з горища обережно, м'яко ступаючи на щаблі драбини, щоб не скрипнути.

Несподівано загавкав Бровко.

— Та ти що, дурний!.. Це ж ми! Цить! Цить!— засичав на нього Сашко Циган.

Але Бровко рвався на ланцюгу, кидався й жалібно скавчав:

"Хлопці! Я з вами! Хлопці! Візьміть мене!.. Я вам буду потрібний! Відчуваю... Всім серцем відчуваю. Візьміть! Ну! Хлопці..!"

Сашко Циган змушений був підійти й приласкати його:

— Цить, дурненький, цить! Ну не можемо ми тебе взяти. Ти нам тільки все зіпсуєш. Не можемо, вибачай. Сиди тихо. І пильнуй тут добре. Пильнуй!

Бровко замовк. Але не заспокоївся. Нервово смикався, аж поки хлопці не зникли.

Небо затягло хмарами. Місяць і зірки сховалися. Хлопці ледь розбирали дорогу.

Став накрапати дощ.

— О! Цього ще не вистачало,— буркнув Сашко Циган.

— Навпаки. Для різних секретних одкопувань погана погода — найкраща,— із знанням справи заперечив Марусик.

У дворі біля "мерседеса" було напнуто червоний намет, що світився зсередини. На стінах намету коливалися тіні. Дощ підсилився. Знявся вітер.

— Е!.. Промокнемо ми як хлющі. Давайте в хату,— сказав Сашко Циган.

І вони побігли у перехняблену розвалюху, що стояла по сусідству з подвір'ям, де були іноземці. В хаті пахло цвіллю і було сиро, як у погребі. Навпомацки хлопці дісталися до єдиного віконця з вибитою шибкою, що дивилося в бік намету.

Але, виглянувши у вікно, намету хлопці не побачили — заважав якийсь стовп, що стовбичив знадвору перед вікном.

— Отже ж ну! — лайнувся Сашко Циган,— А стривайте, зараз!

Не встигли хлопці отямитись, як Сашко Циган просунув у віконце ногу (воно було низько над долівкою) і сильно штовхнув стовпа раз, другий, третій...

І раптом...

Той гнилий стовп підпирав знадвору дах і наче тільки и чекав, щоб його торкнули...

— Ой!— приглушений зойк Сашка Цигана хлопці навіть не почули: страшний гуркіт перекрив його.

Марусик і Журавель ледь устигли в останню мить відскочити од вікна і впасти на долівку. Кут хати, де було віконце й двері, завалився.

— Сашко!

— Сашко!.. Цигане!