Слава ЗСУ!

– Так,- згодився він,- тремтять. Але це нервове, я за собою простежу.

Натуру він мав міцну й непохитну. Він і справді ще не встиг утомитися. Але відвідувати пацієнтів йому стало несила. Писати діагноз «заразна лихоманка» означало негайну ізоляцію хворого. Ось тут і справді починалися труднощі, саме тут починався світ абстракцій, бо родина хворого добре знала, що побачить його або як одужає, або в домовині. «Зжальтеся, докторе!» – голосила пані Лоре, матір покоївки, яка працювала в тому готелі, де мешкав Тарру. Але що означає – зжальтеся? Певна річ, він жалів їх. Але це нічого не міняло. Доводилося телефонувати. Через кілька хвилин лунала сирена «швидкої допомоги». Спершу сусіди відчиняли вікна й визирали на вулицю. А згодом, навпаки, квапливо зачиняли всі віконниці. І ось тоді, власне, й починалася колотнеча, лемент, сльози, словом, абстракція. В кімнатах, де, здавалося, саме повітря пашіло від лихоманки і страху, розігрувалися несамовиті сцени. Але хворого однаково забирали. Ріє міг рушати додому.

В перші дні пошесті він обмежувався телефонним дзвінком і поспішав до інших хворих, не чекаючи на «швидку допомогу». Але тільки-но він з порога, як родичі наглухо замикали двері, вони воліли залишатися віч-на-віч із заразою, аби тільки не випускати з дому хворого, бо знали, чим усе завершується. Крики, погрози, втручання поліції, а потім військових,- словом, хворого брали приступом. У перші тижні доводилося сидіти й чекати, поки прибуде «швидка» А потім, коли з лікарем у «швидкій» почав їздити санітарний інспектор, яких навербовано з добровольців, Ріє міг одразу поквапитися від одного хворого до іншого. Але тоді, на самому початку, всі вечори, проведені у хворого в чеканні на санітарну машину, були схожі на той вечір, коли Ріє вступив до тісного помешкання пані Лоре, оздобленого віялами й штучними квітами, і мати, зустрівши його на порозі, сказала з вимученим усміхом:

– Сподіваюся, в неї не та лихоманка, про яку всі говорять!

А він, піднявши простирадло й поділ нічної сорочки, мовчки приглядався до багрових плям на животі і на стегнах, до набряклих ґудзів. Мати теж подивилася на оголені пахвини доньки і, не стримавшись, зойкнула на весь голос. Щовечора точнісінько так само волали матері, безглуздо втупившись в оголений живіт своєї дитини, поцяткований смертельними знаками; щовечора чиїсь руки судомно чіплялися за руки Ріє, сльози змінювалися марними благаннями й присяганнями, щовечора на сирену «швидкої допомоги» відповідали істеричні ридання, такі ж марні, як самий біль. І наприкінці тієї довгої низки вечорів, таких подібних між собою, Ріє збагнув, що його чекає та сама низка однакових сцен, які повторювалися знов і знов, і ні на що інше уже не сподівався. Так, чума, як абстракція, була більш ніж одноманітна. Змінився, можливо, тільки він сам – Ріє. Він це усвідомив біля статуї Республіки, того вечора, коли дивився на двері готелю, де зник Рамбер. Тільки одне відчув він: його поступово причавлює свинцева байдужість.

Наприкінці тих виснажливих тижнів, коли все в таких самих сутінках весь люд висипав надвір і знічев'я снував по вулицях, Ріє раптом усвідомив, що йому більше не треба боронитися від жалю. Надто вже стомливий жаль, коли він даремний. І, зрозумівши, як поступово замикається в самому собі його серце, лікар уперше спізнав полегкість, єдину за ці тижні, що навалилася на нього як тягар. Він знав, що відтепер його завдання полегшає. І тому радів. Коли лікарева мати, зустрічаючи його о другій годині ночі і ловлячи його порожній погляд, бідкалася, вона саме й шкодувала про те, що син її позбувся єдиної доступної йому втіхи. Щоб боротися з абстракцією, треба хоч трошки бути з нею спорідненим.

Але як утовкмачити це Рамберові? Абстракція в очах Рамбера – це все те, що стає на заваді його щастю. І, правду кажучи, Ріє визнавав, що в певному розумінні журналіст має слушність. Одначе він також знав, що бувають випадки, коли абстракція дужча за людське щастя, і тоді треба це усвідомлювати. Тільки тоді. Мабуть, так і сталося з Рамбером, і лікар збагнув вже згодом з окремих звірянь журналіста. Він міг таким чином стежити з нової позиції за похмурою борнею між щастям кожної окремої людини і абстракціями чуми,- борнею, яка складала весь сенс життя нашого міста протягом довгої доби.

Але там, де одні вбачали абстракцію, інші вбачали істину. І справді, кінець першого місяця чуми затьмарився дальшим спалахом пошесті і палким казанням отця Панлю, єзуїта, того самого, що поміг дістатися додому заслаблому старому Мішелю. Панлю вже здобув собі шану співробітництвом в Оранському географічному бюлетені; його хист розшифровувати давні написи завоював йому авторитет. Але ще більшу аудиторію він привабив не як учений, а як лектор, виголосивши низку доповідей про новочасний індивідуалізм. У своїх лекціях він виступив ревним поборником непримиренного християнства, однаково далекого і від сучасної розбещеності, і від обскурантизму минулих сторіч. Він не оберігав своїх слухачів від прикрих істин. Звідси й пішла його добра слава.