Слава ЗСУ!

Чимало оранських новоявлених моралістів твердило, що, мовляв, тут нічого не поможе і що найрозумніше – це вклякнути навколішки. І Тарру, і Ріє, і їхні приятелі могли заперечити на це хто так, хто інак, але висновок їхній завше диктувався тим, що вони знали: треба боротися в той чи інший спосіб і нізащо не падати навколішки. Вся річ була в тому, щоб не дати загинути від чуми великій кількості людей, не дати їм спізнати гіркоту безповоротної розлуки. А на те одна лише рада: подужати чуму. Сама по собі ця істина не здатна викликати захвату, радше вона просто логічна.

Ось чому цілком природно, що старий Кастель вклав усю свою віру і всю свою снагу у виробництво сироватки тут, на місці, з усілякого підручного матеріалу. І вони з Ріє сподівалися, що сироватка, виготовлена з культур мікроба, яким вражене місто, буде дійовішою, аніж сироватка, одержана десь-інде, бо місцевий мікроб дещо відрізнявся від чумної бацили, точніше, від класичного його варіанту. Кастель розраховував дістати першу партію сироватки найближчими днями.

Ось чому цілком природно також, що Гран – і справді, особа не геройська – став у ці дні ніби адміністративним серцем дружини. Частина дружин, зібраних Тарру, взяла на себе роботу подавати запобіжну допомогу в перенаселених кварталах. Добровольці пробували запровадити тут необхідну гігієну, брали на облік горища й підвали, які ще не були продезинфіковані. Інші дружини допомагали безпосередньо лікарям – виїздили з ними на виклики, забезпечували перевезення зачумлених, ба навіть згодом через брак спеціального персоналу самі водили машини «швидкої допомоги» чи фургони для перевезення трупів. Все це вимагало статистичного обліку, що його і взяв на себе Гран.

З певного погляду оповідач схильний вважати, що Гран навіть більшою мірою, ніж Ріє, чи, скажімо, Тарру, втілював ту спокійну мудрість, що надихала дружини в їхній праці. Він сказав «так» без вагання, з властивою йому доброю волею.

Тільки він попрохав, щоб його використовували на роботі нескладній, для складної він уже старий. Од вісімнадцятої до двадцятої години його час до послуг лікаря. І коли Ріє палко подякував йому, він навіть здивувався: «Це ж бо не найважче. Зараз чума, ну ясно, треба з нею боротися. Гай-гай! Коли б усе на світі та було таке просте!» І він повертався до своєї недописаної фрази. Іноді вечорами, коли статистичні підрахунки завершено, Ріє розмовляв з Граном. Потроху до цих вечірніх розмов вони залучили й Тарру, і Гран з явною втіхою відкривав свою душу перед двома приятелями. А вони з непослабною цікавістю стежили за копіткою працею Грана, якої він не уривав навіть у розпал чуми. Зрештою це стало для обох своєрідною розрядкою.

– Ну як амазонка? – нерідко питав Тарру. І Гран з вимученою посмішкою щоразу незмінно відповідав:

– Скаче собі, скаче!

Якось увечері Гран повідомив, що він остаточно зняв епітет «елегантна» стосовно своєї амазонки і що віднині вона фігуруватиме як «струнка».

– Так точніше,- додав він.

Іншого разу він прочитав своїм слухачам першу фразу, переписану наново: «Гожого травневого ранку струнка амазонка на чудовій гнідій кобилі скакала квітучими алеями в Булонському лісі».

– Правда ж, так краще її бачиш? – спитав він. – І потім я волію написати «травневого ранку» тому, що «травневого поранку» дещо сповільнює скік коня.

Потім він узявся за епітет «чудовий». За його словами, це не звучить, а йому треба слівце, яке з фотографічною точністю відразу змалювало б пишну кобилу, що існує в його уяві. «Сита» не піде, хоча й точно, зате трошечки зневажливо. Він був спокусився на «лискуча», але епітет ритмічно не вкладається у фразу. Одного вечора він радо сповістив, що знайшов: «гніда в яблуках». На його думку, це ненав'язливо говорить про вишуканість коня.

– Але так же не можна,- заперечив Ріє.

– А чому?

– Бо ж «у яблуках» – це теж стосується масті коня, це не порода.

– Якої масті?

– Та байдуже якої, в кожному разі – це не гнідої.

Гран був вражений до самого серця.

– Дякую, дякую,- сказав він,- як добре, що я вам

прочитав. Ну, тепер ви самі переконались, як воно важко.

– А що як написати «прегарна»? – спитав Тарру. Гран глянув на нього, задумався.

– Так,- нарешті озвався він,- саме так. І поступово уста його склалися в усмішку.

За кілька днів він признався друзям, що йому страшенно заважає слово «квітучий». Оскільки сам він ніде далі Орана й Монтелімара не бував, то в'язнув з розпитами до своїх приятелів і вимагав від них відповіді – квітучі алеї в Булонському лісі чи ні. Сказати по щирості, ні на Ріє, ні на Тарру вони ніколи не справляли враження надто квітучих, але переконливі докази Грана похитнули їхню впевненість. А він усе дивувався з їхніх сумнівів. «Одні лише художники вміють бачити!» Якось лікар побачив Грана в стані неприродного збудження. Він тільки що замінив «квітучі» на «повні квітів». І радісно потирав руки.