Слава ЗСУ!

Одначе Тарру зазначив, що в поведінці Коттара ніякої особливої злостивості не відчувалося. Його: «Я раніш за вас усього насьорбався» – свідчить радше про нещастя, ніж про тріумф. «Думаю навіть,- писав Тарру,- що він поступово починає любити цих людей, ув'язнених між небом і стінами їхнього рідного міста. Наприклад, він залюбки пояснив би їм, звичайно, якби міг, що не такий уже страшний чорт, як його малюють». «Ні, ви тільки послухайте,- казав він мені,- після чуми я, мовляв, те-то й те-то зроблю… Сиділи б спокійно, не отруювали б собі життя. Своєї користі не розуміють. Ось я, хіба я казав: «після арешту зроблю те-то й те-то?» Арешт – це самісінький початок, а не кінець. Зате чума… Хочете знати мою думку? Вони нещасні тому, що не вміють пливти за течією. А я знаю, що кажу».

«І справді, він знає,- додавав Тарру. – Він цілком слушно оцінює суперечності, що гризуть наших оранців, які відчувають глибоку потребу в людському теплі, що зближує людей, і воднораз не можуть звіритися на це почуття через недовіру, що віддаляє їх одне від одного. Дуже добре нам відомо, що не слід надто покладатися на сусіда, який – так і дивись – підкине вам чуму, скористається хвилиною вашої довірливості і заразить вас. Якщо гаяти час так, як гаяв його Коттар, тобто вбачати можливих викажчиків у всіх тих людях, товариства яких він сам домагався, то можна зрозуміти його стан. Не можна не співчувати людям, які живуть думкою, що чума не сьогодні-завтра покладе тобі на плече руку і що, може, саме в цю хвилину вона готується до стрибка, а ти ось радієш, що досі живий-здоровий. Тою мірою, якою це можливо, він почуває себе цілком затишно серед повсюдного страху. Але оскільки він пережив усе це задовго до наших страхів, гадаю, він не здатний цілком усвідомлювати разом з нами всю жорстокість нашої непевності. Словом, у товаристві всіх нас, поки ще не вмерлих від чуми, він гостро відчуває, що його воля і життя щодня напередодні загину. А що сам він пройшов через цей стан жаху, то вважає цілком природним, щоб і інші теж спізнали його. Або, точніше, якби він сам-один був у такому стані, то зносити цей жах йому було б куди болісніше. Тут він, власне, не має рації, і зрозуміти його важче, ніж інших. Але саме в цьому пункті він більше, ніж інші, заслуговує на те, щоб його спробували розуміти».

Записи Тарру завершуються розповіддю, що яскраво ілюструє той особливий настрій, який виникав водночас і в Коттара і в зачумлених. Розповідь ця якоюсь мірою відтворює важку атмосферу тієї пори, і ось чому оповідач вважає її важливою.

Обидва вони вибралися до міської опери, де ставили глюківського «Орфея». Коттар запросив з собою Тарру. Річ у тім, що навесні, перед самим початком пошесті, до нашого міста приїхала оперна трупа, щоб дати кілька вистав. Відрізана чумою від світу, трупа, за угодою з дирекцією нашої опери, мусила давати спектакль раз на тиждень. Отож протягом кількох місяців у нашому міському театрі лунали щоп'ятниці мелодійні скарги Орфея й безсилі волання Еврідики. Одначе вистава мала незмінний успіх і давала повний збір. Умостившись на найдорожчих місцях у бенуарі, Тарру з Коттаром могли згори милуватися на переповнений партер, де збиралися найчепурніші з наших співгромадян. Заходячи до зали, кожний намагався якнайефектніше обставити свою появу. У сліпучому світлі рампи, поки музиканти під сурдинку наладжували свої інструменти, чітко вимальовувалися постаті, що переходили від ряду до ряду й невимушено вклонялися знайомим. Під легкий гомін світських розмов чоловіки нараз повертали собі певність, якої їм так бракувало всього годину тому на темних вулицях міста. Чума відступала перед фраком.

Весь перший акт Орфей легко, без притиску в голосі, нарікав на свою долю, кілька краль в античних туніках чарівними жестами коментували його горе, і кохання оспівувалося в арієттах. Зала реагувала тепло, але стримано. Навряд чи публіка завважила, що в арію другого акту Орфей вводить непередбачене композитором тремоло і з дещо підвищеним пафосом благає володаря Пекла зглянутися на його сльози. Деякі надто рвучкі жести знавцям здалися за данину стилізації, що, на їхню думку, збагачувало інтерпретацію співака.

Тільки під час славетного дуету Орфея з Еврідикою у третьому акті (коли Еврідика тікає від свого коханця) легкий трепет подиву перебіг залою. І мовби співак умисне чекав цього тривожного поруху в залі або, точніше, нерозбірливого гомону голосів, що долинув з партера до сцени і нараз підтвердив те, що він невиразно передчував, тільки влучив цю мить, аби геть по-дурному підступити до рампи, розчепіривши під своєю античною тунікою руки й ноги, і впасти опукою серед пасторальних декорацій, які і завжди здавалися анахронізмом, а нині в очах глядачів уперше стали по-справжньому лиховісно анахронічними. Бо цієї самої миті оркестр замовк, глядачі з партеру, підхопившись з місць, поволі й мовчки потяглися з зали, як виходять після відправи з церкви або з кімнати, де лежить покійник: дами – підібгавши спідниці, понуривши голови, а кавалери – підтримуючи своїх супутниць під лікоть, аби вберегти їх від поштовхів відкидних крісел. Але потроху рух прискорився, шепіт перейшов у крик, і юрба ринула до запасних виходів. Біля дверей зчинилася штовханина, почулися зойки. Коттар і Тарру тільки попідводилися і стояли тепер віч-на-віч з тим, що було одним із аспектів нашого теперішнього життя: чума на сцені в образі лицедія, що бився в корчах, а в залі вся марна тепер пишнота у вигляді забутих віял і мереживних хусточок, що позачіплювалися за пурпуровий оксамит крісел.