Слава ЗСУ!

– А вона мила? – посміхаючись, спитала стара.

– Дуже.

– Гарненька?

– По-моєму, так.

– Ага, значить, тому,- мовила стара.

Рамбер замислився. Звичайно і тому, але неможливо ж, щоб тільки тому.

– Ви в Господа Бога віруєте? – спитала стара, вона щоранку ходила справно до церкви.

Рамбер признався, що не вірує, і стара додала, що й тому теж.

– Тоді ви маєте рацію, їдьте до неї. Інакше, що ж вам залишається?

Цілі дні Рамбер тинявся серед голих стін, вибілених вапном. Торкав знічев'я прибиті до стіни віяла або ж рахував помпони на вовняному килимку, що застеляв стіл. Увечері поверталися хлопці. Балакучістю вони не відрізнялися, казали тільки, що ще не час. Після обіду Марсель бренькав на гітарі, і всі пили ганусівку. Здавалося, Рамбер весь час про щось думав.

В середу Марсель, повернувшись, сказав: «Завтра опівночі. Будь напоготові». Один із двох постових, що чергували з ними, захворів чумою, а другого, котрий мешкав з заслаблим в одній кімнаті, забрали на карантин. Отже, десь два-три дні Марсель і Луї чергуватимуть самі. Сьогодні вночі вони зроблять останні приготування. Певне, завтра найзручніше. Рамбер подякував. «Раді?» – спитала стара. Він сказав, так, радий, але сам думав про інше.

Назавтра з низько навислого неба лилася задушлива й волога спека. Відомості про чуму були невтішні. Тільки одна стара іспанка не втрачала ясності духу. «Нагрішили ми,- казала вона. – Чого ж тут дивуватися». Рамбер за прикладом Марселя й Луї скинув сорочку. Але це не допомагало, між лопатками і голими грудьми цівками стікав піт. У напівмороці кімнати з щільно зачиненими віконницями їхні голі торси здавалися брунатними, ніби відлакованими. Рамбер мовчки снував по кімнаті. Нараз о четвертій пополудні він одягся і заявив, що йде.

– Тільки дивись – рівно опівночі,- сказав Марсель. – Усе вже готове.

Рамбер подався до Ріє. Лікарева мати сказала Рамберові, що той у лазареті в горішньому місті. Перед лазаретом біля сторожки все ще тупцяла юрма. «Ану, проходь»,- погукував вирлуватий сержант. Люди проходили, але, описавши коло, верталися назад. «Нема чого тут чекати!» – кричав сержант у пропітнілій куртці. Такої ж думки дотримувалась і юрба, але все ж таки не розходилася, незважаючи на страшенну спеку. Рамбер показав сержантові перепустку, і той послав його до кабінету Тарру. До кабінету потрапляли просто з подвір'я. Рамбер зіткнувся з отцем Панлю, який саме виходив од лікаря.

У тісній брудній кімнатці з побіленими стінами, пропахлій аптекою і вогкою білизною, сидів за чорним дерев'яним столом Тарру; він закасав рукави сорочки й витирав пожмаканим носовичком піт, що спливав у заглибини на згині ліктя.

– Ще тут? – здивувався він.

– Так. Мені хотілося б поговорити з Ріє.

– Він у палаті. Але якщо справу можна залагодити без нього, краще його не чіпати.

– Чому?

– Він ледве на ногах стоїть. Я намагаюся позбавити його зайвих клопотів.

Рамбер глянув на Тарру. Він також схуд. В очах, у рисах обличчя читалася втома. Його широкі міцні плечі згорбилися. У двері постукали, і ввійшов санітар у білій масці. Він поклав на письмовий стіл перед Тарру пачку карток, сказав тільки: «Шість» глухим через марлеву пов'язку голосом і пішов собі. Тарру звів очі на журналіста й показав йому на картки, що їх віялом тримав у руці.

– Гарненькі картки, га? Та ні, я жартую – це померлі. Їх не стало вночі.

Лоб його прорізала зморшка. Він поскладав картки в пачку.

– Єдине, що нам лишилося,- це звітність. Тарру підвівся, спираючись долонями на стільницю.

– Скоро їдете?

– Сьогодні, опівночі.

Тарру сказав, що він щиро з того радий і що Рамберові треба бути обережнішим.

– Ви це щиро?

Тарру знизав плечима:

– У моєму віці мимоволі доводиться бути щирим. Брехати надто втомливо.

– Тарру,- мовив журналіст,- мені хотілося б побачитися з лікарем. Даруйте мені, будь ласка.

– Знаю, знаю. Він людяніший за мене. Ну ходімо.

– Та ні, не тому,- через силу сказав Рамбер. І затнувся.

Тарру глянув на нього і раптом осміхнувсь.

Рушили вузеньким коридорчиком, стіни якого були пофарбовані в ясно-зелений колір, і тому здавалося, ніби вони йдуть по дну акваріума. Біля подвійних засклених дверей, за якими безглуздо метушилися якісь тіні, Тарру завернув і завів Рамбера до маленької кімнатки, суціль заставленої стінними шафами. Він відчинив шафу, дістав із стерилізатора дві гігроскопічні маски, подав одну Рамберові і порадив її надіти. Журналіст запитав, чи запобігає маска бодай чому, і Тарру відповів: ні, зате діє на інших заспокійливо.