Слава ЗСУ!

– Яка в нього все-таки головна ідея? – допитувався старий священик.

Вони підійшли вже до паперті, вітер з завиванням накинувся на них, і диякон відповів не відразу. Скориставшись хвилиною затишку, він сказав тільки:

– Якщо священнослужитель звертається по допомогу до лікаря, тут явна суперечність.

Тарру, якому Ріє переказав проповідь отця Панлю, зауважив, що він сам особисто знав священика, який під час війни втратив віру, побачивши хлопця, який лишився без очей.

– Панлю має рацію,- додав Тарру. – Коли невинна

істота лишається без очей, християнин може тільки або втратити віру, або пристати на сліпоту. Панлю не бажає втратити віри, він піде до кінця. Саме це він і хотів сказати.

Можливо, зауваження Тарру проллє якесь світло на подальші лиховісні події і на поводження самого отця Панлю, загадкове навіть для близьких йому людей. Хай читач міркує про це сам.

Отож через кілька днів після казання отець Панлю надумав перебратися на нову квартиру. Саме в цей час у зв'язку з поширенням пошесті все місто, здавалося, міняло свої звичні оселі. І як свого часу Тарру довелося покинути готель і оселитися в доктора Ріє, достоту так і отець Панлю змушений був виїхати з наданого йому від ордену помешкання і перебратися до одної бабусі, ревної богомолки, досі ще милуваної чумою. Отець Панлю перебрався на нове житло з почуттям дедалі дужчої втоми й страху. А тому він одразу ж утратив пошану своєї господині. Бо коли бабуся почала на всі лади вихваляти пророцтва святої Одилії, священик виявив деяку нетерплячку, певне через утому. Хоч як він потім намагався добитися від бабусі бодай доброзичливого нейтралітету, його зусилля були марні. Надто погане враження справив він тоді, на початку. І щовечора, йдучи з вітальні до відведеного йому покою, що тонув у мереживах, власноручно плетених господинею, він бачив тільки її спину і ніс у пам'яті сухе: «На добраніч, панотче», кинуте через плече. І одного такого вечора, вже вкладаючись спати, він відчув, як у скронях, у зап'ястках, у голові завирували, заходили хвилі лихоманки, що дозрівала в ньому вже кілька днів.

Про подальше пощастило довідатися тільки з розповіді його господині. Вранці вона, як звичайно, піднялася ні світ ні зоря. Марно прочекавши свого пожильця, вона, здивована тим, що превелебний отець не виходить зі свого покою, наважилася обережно постукати в двері. Вона побачила, що він не вставав після безсонної ночі. Він важко дихав, і лице в нього було ще багровіше, ніж звично. За її словами, вона цілком ґречно запропонувала йому викликати лікаря, але пропозицію її було відкинуто з прикрою різкістю, як вона висловилася. Їй залишилось тільки одне – піти геть. Трохи згодом панотець подзвонив і попросив її зайти до нього. Перепросив за мимовільну різкість і заявив, що про чуму не може бути й мови, що він не помітив у себе жодної з її ознак, очевидно, то все через незмірну втому, але це минеться. На що стара пані з гідністю заперечила, що коли вона й запропонувала викликати лікаря, то зовсім не тому, що стурбувалася за себе, що боятися їй нема чого, оскільки її живоття і смерть у руці Божій, просто вона стурбувалася станом превелебного отця, бо вважає й себе якоюсь мірою відпові-дальною за нього. А що він промовчав, вона знову запропонувала викликати лікаря, вважаючи, що виконує свій прямий обов'язок. Панотець знову відмовився, але цього разу додав до своєї відмови якісь вельми туманні, за словами старої пані, пояснення. Зрозуміла вона якраз те, що, на її погляд, було незрозуміле з усієї його тиради, а саме: панотець відмовився викликати лікаря, бо це мовляв, суперечить його принципам. Природно, вона подумала, що розум її квартиранта дещо потьмарився від жару, і обмежилася тим, що принесла йому чашку трав'яного відвару.

Поклавши якнайретельніше виконувати свої обов'язки, коли вже так сталося, господиня зазирала до пожильця регулярно кожні дві години. Найбільше вразило її гарячкове збудження, що не покидало панотця весь день. Він то відкидав ковдру, то знову натягував її, раз у раз проводив долонею по вогкому чолу і, підводячись на ліжку, намагався відкашлюватися, кашель у нього був якийсь дивний, хрипкий, здавлений і воднораз вологий, ніби все у нутрощах його відривалося. З боку здавалося, ніби він силкується вихаркати з горла шматки вати, що душила його. Після цих нападів він падав на подушки, видно геть знеможений. Потім він знову підводився і кілька секунд дивився кудись на стіну, і дивився з неприродною пильністю, певне ще гарячковішою, ніж попереднє збуждення. Але стара пані все ще не зважувалася викликати лікаря, боячись роздратувати хворого.