знайди книгу для душі...
– Ну от, приїхали,- мовив поліцейський.
З машини повискакували поліцейські, повитягали вірьовки, драбину, два якісь довгасті пакунки, загорнуті в прогумовану тканину. Потім вони почали пробиратися вулицею, яка йшла рівнобіжно цій, за будинками, позаду Гранової оселі. І вже через кілька хвилин Ріє не так побачив, як здогадався, що під аркою брами почалася якась метушня. Потім усе знов застигло в чеканні. Пес уже не сіпався, підпливши темною калюжею.
Зненацька з вікон кам'яниці, де засіли поліцейські, застрочив кулемет. Били по віконниці, і вона розлетілася на друзки, відкривши чорний чотирикутник вікна, але Ріє з Граном зі свого місця нічого не могли розгледіти. Коли кулемет замовк, у діло вступив другий, що був у сусідньому будинку, ближче до рогу. Очевидно, цілили в пройму вікна, бо відлетів уламок цегли. Саме в цю мить троє поліцейських бігом перетнули бруківку і сховались у під'їзді. За ними слідом кинулося ще троє, і кулеметна стрілянина припинилась. І знову всі стояли й чекали. В кам'яниці розляглося два глухих постріли. Потім почувся галас, і з під'їзду виволокли, точніше, не виволокли, а винесли на руках невисокого чоловічка без піджака, він, не вгаваючи, про щось волав. І як за помахом чарівничої палички, всі позачинювані віконниці розчахнулися, у вікнах забовваніли голови цікавих, з будинків повисипали люди і з'юрмилися позаду поліцейського заслону. Всі зразу побачили того чоловічка, тепер він уже йшов бруком сам, руки в нього були скручені за спиною. Він репетував. Поліцейський наблизився і зацідив його двічі по обличчю на всю міць своїх кулаків, розважливо, якось навіть старанно.
– Це Коттар,- пробурмотів Гран. – З'їхав з глузду.
Коттар упав. І глядачі побачили, як поліцейський з усього маху копнув підбором тіло, що впало на бруківку. Потім ватага роззяв заметушилася і рушила до лікаря та його старого приятеля.
– Розійдись! – скомандував натовпу поліцейський.
Коли ватага проходила мимо, Ріє відвів очі.
Гран і лікар простували поряд в останніх зблисках смерку. І ніби цей інцидент враз зняв заціпеніння, що дрімотно проймало весь квартал, віддалені від центру вулиці знов наповнились радісним гудінням юрби. Біля під'їзду їхньої оселі Гран розпрощався з лікарем. Пора йти працювати. З першого східця він гукнув лікареві, що написав Жанні і що тепер він по-справжньому радий. А головне, він знову взявся за свою фразу. «Я тепер усі епітети повикидав»,- заявив він.
І з лукавою посмішкою він підняв капелюха, церемонно відкланявшись лікареві. Ріє все ще думав про Коттара, і глухий виляск кулака по обличчю не давав йому спокою всю дорогу аж до оселі старого ядушника. Можливо, йому важче було думати про людину злочинну, ніж про мертву людину.
Коли Ріє добрався до свого давнього пацієнта, морок уже цілком поглинув небо. До кімнати долинав далекий гомін визволення, а старий, усе такий самий, як завжди, перекладав і далі з горнятка в горнятко свій горошок.
– І вони мають рацію, що веселяться. Все-таки різноманітність,- сказав старий. – А що це давно не чути про вашого колегу, докторе? Шо з ним?
До них донеслися виляски вибухів, цього разу безневинних,- це дітвора підривала петарди.
– Він помер,- відповів Ріє, приклавши стетоскоп до грудей, де все хрипіло.
– А-а,- стурбовано протяг старий.
– Від чуми,- додав Ріє.
– Так,- завершив, помовчавши, старий,- кращі завжди відходять. Таке життя. Це була людина, яка знала, чого хоче.
– Чому ви так говорите? – спитав лікар, прибираючи стетоскоп.
– Та так. Він не базікав на вітер. Просто він мені подобався. Але так воно вже ведеться. Інші твердять: «Це чума, у нас чума була». Ще й ордена собі за це вимагатимуть. Але що таке, власне, чума? Теж життя, тільки й того.
– Не забувайте вчасно робити інгаляцію.
– О, не турбуйтесь. Я ще протягну, я ще побачу, як вони всі перемруть. Хто-хто, а я вмію жити.
Відповіддю йому були віддалені крики радості. Лікар нерішуче зупинився посеред кімнати.
– Я клопоту вам не завдам, якщо піднімуся на терасу?
– Та ні, що ви. Хочете згори на них подивитися? Прошу ласкаво. Але вони повсюди однакові.
Ріє рушив до сходів.
– Скажіть, докторе, правда, що вони збираються звести пам'ятник загиблим від чуми?
– Принаймні так і в газетах писали. Стелу чи дошку.
– Так я і знав. І ще скільки промов навиголошують. – Старий ядушливо захихотів: – Я так і чую: «Наші померлі…», а потім підуть перекусити.
Але Ріє вже піднімався сходами. Над покрівлями будинків стояло широке холодне небо, і завислі низько над узгір'ями зірки здавалися твердими, наче кремінь. Сьогоднішня ніч не дуже відрізнялася від тієї, коли вони з Тарру піднялися сюди, на цю терасу, щоб забути про чуму. Але зараз море голосніше, ніж тоді, билося об підніжжя скель. Повітря було легке, нерухоме, воно очистилося від солоних подмухів, що їх приносить теплий осінній вітер. І, як і раніше, до терас підступали міські шерехи, схожі на плюскіт хвиль. Але нинішня ніч була ніччю визволення, а не бунту. Там, удалечині, червонясте мерехтіння, що пробивалося крізь пітьму, позначало лінію бульварів і майданів, осяяних ілюмінацією. У вже визволеній тепер ночі жадання скинуло всі пута, і його рев долинав сюди до Ріє.
Dennisnub 14.09.2024
Коментар буде відображений після підтвердження модератором
anonymous13130 13.08.2014
а мені сподобався твір, є над чим задуматись.
anonymous7538 06.07.2014
Початок інтригує, а далі стає нуднуватим.