Слава ЗСУ!

Тут Атилія збагнула, що всі ті речі в світлиці починаються з однакового звуку. Неначе Дамаскин грався з нею “в літери”. Це, врешті, ні про що не свідчило, за винятком того що Дамаскин пам’ятав, коли її батько був згадав, що колись вона так гралась. Або пам’ятав, що вона дівчинкою так бавилася зі “своєю дитиною”. І це її зворушило. Це було “послання”, та якесь дивне, бо жодного слова не можна було скласти, йдучи від однієї до наступної літери с.

Тут Атилії щось спало на думку. З шухляди вона дістала ключ від їдальні й побігла туди. Їдальня її приголомшила. Стіни - гола цегла, але стеля була закінчена, пофарбована й сяяла гіпсом та позолотою. На ній було зображено синє небо з Сонцем, Місяцем та зірками. Найнезвичайнішим здавалося Сонце. Воно було у вигляді золотого годинника, що, на жаль, не діяв, зупинившись за 10 хвилин до десятої. На небі було ще дивніше: там сяяли лише чотири зірки. Найнижча спинилася над вікном, у якому лежав, неначе у скляній в’язниці, кораблик, такий самий, якого зробив був Атилії з хлібної скоринки та дерев’яної палички для набивання люльки Дамаскин того першого дня у їхньому домі.

- Наче йдеться про якесь плавання, - подумала Атилія, - наче Дамаскин закликає мене в дорогу! Наче мушу прямувати за зорями, аби не заблукати. Але навряд, щоб це було все...

І вона пильно оглянула речі, розставлені попід стіною. На перший погляд їх і тут було напхано без будь-якого ладу. Та враз вона зупинилася й перевела подих, зрозумівши, що предмети у їдальні не починаються всі з тієї самої літери, як у світлиці. Можна було щось спробувати. Вона почала повільно вимовляти перші літери предметів умеблювання справа наліво від входу, але нічого не виходило. Тоді почала зліва направо, і серце її заграло від щастя, коли склалося послання. Звучало геть неймовірно та незрозуміле, проте воно тут було. Початкові літери речей підряд можна було скласти у три слова.

“Аршин сто миль” - переказували їй предмети, розставлені у палаці, а закінчувалося речення в одному з вікон із ступкою. Послання Дамаскина, безперечно, було в домі. Його тільки належало уважно прочитати.

- Ягодо! - гукнула Атилія радісно й наказала візникові виміряти, скільки буде від першої до другої зірки на стелі їдальні.

Той зніяковів, але послухався.

- Аршин з половиною, - мовив він з драбини.

- Яке місто за сто п’ятдесят миль звідси? - із сум’яттям запитала Атилія.

- Дивлячись, у який бік вирушити, панночко. Ми, так би мовити, в Аді. Якщо рушимо на південь, то хто знає, куди потрапимо, до Белграда чи, може, ще далі...

- Виходить, не знаємо ще нічого, - сказала собі Атилія й знову задивилася на Сонце у вигляді годинника. - А якщо годинник слід розуміти як компас?

У неї на грудях висів на золотому ланцюжку саме годинник-компас. Вона відкрила його й подивилася.

- За 10 до десятої - північний захід! - вигукнула вона й запитала Ягоду: - Яке місто за сто п’ятдесят миль звідси на північний захід?

- Та Будим, шановна панночко, яке ж бо інше?

- Міряй далі! - гукнула йому Атилія.

Відстань між другою та третьою зіркою на стелі була трохи менша, ніж межи двома першими, - дорівнювала аршину й тридцяти, значить, необхідно було від Пешта їхати ще 130 миль. По небесній карті Дамаскина Атилія зараз могла пересуватися без компаса, за допомогою зірок. Цей другий відтинок шляху вів її майже просто на захід. Це ясно показували зірки на небі їдальні.