Слава ЗСУ!

Як прийшов він туди й побачив деяких знайомих, зараз почав думати, як би йому кохану в лісі розшукати, аж тут покликала його до себе сама пані. Як же зрадів він і здивувався, коли, пішовши до пані, побачив при ній і свою Аньйолеллу! Хотів був кинутись до неї, обійняти, та господині посоромився; а що вже дівчина, та ще й за нього дужче раділа. Привітавши приязно молодого гостя, пані почала, однак, доказувати йому, що негаразд він учинив, рідні своїй насупір пішовши. Та коли побачила, що він на те твердо зважився і дівчина того ж самого бажає, то подумала собі: «А чого мені клопотатись? Вони любляться собі обоє, і він і вона - приятелі мого мужа, наміри в них чесні, мабуть, сам Бог їм сприяє, коли врятував його од зашморгу, її од списа, а обох од хижого звіра. То нехай уже так і буде!» А до них промовила:

- Ну, як ви вже так хочете одружитись, то нехай, про мене. Справимо тут весілля коштом мого пана, а там уже, дасть Бог, помирю якось вас обох із ріднею вашою.

Без краю врадувані молодята тут же й заручилися; шляхетна пані справила їм почесне весілля, на яке тільки можна було в горах спромогтися, і новоженці уперше скуштували тут солодкої новини любовної. Через кілька днів разом із панією виїхали вони верхи з надійним супроводом до Рима. Хоч П'єтрові родичі були обурені його вчинком, та пані зуміла їх хутко до згоди привести, і П'єтро жив щасливо і мирно з своєю Аньйолеллою аж до сивого волосу.

ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА

Мессер Ліціо да Вальбона застає Річчарда Манарді з своєю дочкою; Річчардо одружується з нею і мириться з батьком

Як Еліза вмовкла й вислухала схвальну товаришок своїх мову, королева веліла Філостратові своє щось розповісти; той, осміхнувшись, почав такими словами:

- Либонь чи не всі за те не раз та й не два мене корили, що вчора я про смутнії речі розповідати загадував і тим до плачу вас доводив; щоб же за ту досаду хоч трохи нагородити, [313] надумав я вас чимось веселеньким потішити і розказати невеличку історійку, де закохані не якого зазнали горя - по хвилі зітхань, і страху, й сорому настали для них щасливі дні.

- Не з-так давно, шановнії пані, жив у Романії багатий і статечний шляхтич на ймення мессер Ліціо да Вальбона; уже як пішло йому на старість, сплодив він з дружиною своєю Джакоміною дочку. Росла та дочка та й виросла, такою хорошою да вродливою стала, що по всій окрузі рівної собі не мала. Батько й мати хтозна-як свою одиначку любили й кохали, голубили й доглядали, сподіваючись через неї з якимось вельможним родом поріднитись. У домі мессера Ліціо бував частенько в гостях один юнак із родини Манарді да Бретті-норо, на ймення Річчардо, панич із себе гарний і показний; мессер Ліціо та його дружина зовсім його не стереглися, бо він був їм ніби за рідну дитину. Накинувши раз і вдруге оком на дочку їхню відданицю, красиву, люб'язну і скромну, він закохався в неї напропале, але пильно почуття свої приховував. Та хто-хто, а дівчина те помітила й прийняла не без приємності, рівним бажанням до нього запалившися, чому Річчардо радів несказанно. Не раз уже поривався він їй освідчитись, та все якось не зважувався; нарешті набравшися сміливості, сказав їй одного дня:

- Благаю тебе, Катерино, не дай мені вмерти з любові. А та йому зразу:

- Я молю Бога, щоб самій з любові до тебе не згинути. Така відповідь додала юнакові одваги.

- Усе зроблю, - сказав він, радіючи, - все для тебе зроблю, кохана, добери тільки способу, як би нам обом порятуватися.

- Річчардо, - промовила тоді Катерина, - ти ж знаєш, під яким пильним наглядом мене тримають; я просто не знаю, як би нам з тобою зійтися. Може, ти щось таке вигадаєш, скажи мені, я на все згодна, аби тільки слави не наробити.

- Катеринко моя солоденька, - сказав по довшій на-думі Річчардо, - одна тільки є на те рада: якби ти попросилась ночувати на балконі, що над садом, або так туди вночі прийшла, тоді б уже я туди якось дістався, - хоч воно й височенько.

- Ну, - одповіла дівчина, - як зумієш туди вилізти, то я думаю, що якось того доб'юся, що там спатиму.

Річчардо охоче погодився. По сій розмові молодята розійшлися, тільки один разочок крадькома поцілувавшися. Другого дня (а надворі май уже був наскінчу) дівчина пожалілася матері, що задля духоти не могла вночі спати. [314]

- Де там тая духота, доню? - здивувалась мати. - Немає тії духоти й заводу.

- Ба ні, мамо, - одказала Катерина, - по-вашому, то, може, й немає, бо вам так здається; та не забувайте ж, що молоді дівчата гарячіші за літніх жінок.

- Авжеж, що так, доню, - сказала мати, - та не в моїй то волі насилати спеку чи прохолоду тобі до любості. Яка пора, така й погода; треба терпіти. Може, сю ніч буде не так жарко, і тобі слатиметься краще.