Слава ЗСУ!

Один наш земляк, Ніколо Корнаккіні, чоловік вельми багатий, володів численними маєтками; була в нього садиба і в Камераті, де він поставив новий гарний будинок і найняв Бруна з Буффальмакком, щоб вони його розмалювали; тим [519] що роботи було багато, маляри взяли собі на допомогу ще Нелла й Каландріна та й заходились працювати.

У тому домі було вже кілька кімнат, цілком упоряджених до житла, але жила там тільки одна стара служниця, що стерегла панського добра, іншої челяді не було; тим-то господарів син Філіппо, молодий і ще не одружений, водив туди часом собі на втіху жінок: побуде з нею день чи два та й одішле назад.

Раз якось він привів собі одну дівчину на ймення Шкко-лозу, що її тримав у себе в домі в Камальдолі один негідник, на прізвисько Зажера, і позичав добрим людям за плату. Вона була з себе гарна, хороше вбиралася і, як на свій стан, вміла себе добре поводити й непогано розмовляти. Одного дня перед обідом вийшла вона якось із кімнати в білій спідничині, коси викладені віночком, стала в дворі коло криниці та й умивається, аж тут прийшов по воду Каландріно - побачив її, поздоровкався люб'язненько. Вона йому одповіла і задивилась на нього - не тому, що він їй сподобався, а тому, що здався якимось химерним. Каландріно теж задивився на неї, бо таки гарна була, і довгенько біля криниці барився, не вертаючись до товаришів з водою; та не знавши, хто вона така, не наважувався зайняти її словом. Вона помітила, яким оком він на неї зиркає, і, щоб пожартувати з нього, сама почала очицями стріляти і стиха зітхати. Каландріно тут же в неї сильне врізався і тільки тоді з двору пішов, коли Філіппо гукнув дівчину до себе.

Каландріно повернувся до роботи і все, знай, зітхав; Бру-но теє постеріг (він увесь час за ним слідкував, бо знаходив у ньому завжди щось смішного) і питає:

- Що за лиха година з тобою, брате Каландріно? Чого се ти так розсопівся?

- Ех, друже, - одказує йому Каландріно, - якби знайшовся хтось, щоб мені поміг, то мені легше стало б.

- А що? - питає Бруно.

- От що, - каже Каландріно, - тільки нікому не кажи. Є тут одна дівчина гарна, як русалка, і так у мене закохалась, що ну. Зараз оце я бачив її, як по воду ходив.

- Еге, - каже Бруно, - гляди, чи не Філіппова то коханка?

- Мабуть, що так, - каже Каландріно, - бо він покликав її, і вона пішла до нього в покої, та то дарма: в сьому ділі я не то з Філіппом, а і з самим Ісусом Христом потягався б. Так вона мені, брате, до натури припала, що не говори. [520]

- Добре, - каже Бруно, - я вже для тебе, друже, розіз-наю, що і як; хоч вона, може, й живе з Філіппом, та я тобі те діло швидко влаштую, бо то моя знайома. Тільки як зробити, щоб Буффальмакко про те не довідався? Аби я з нею слово сказав, уже він тут і вродився.

- То нехай, - каже Каландріно, - про Буффальмакка мені байдуже, а от Нелла треба стерегтись, бо він же Тессин родич і може нам на заваді стати.

- Правда твоя, - каже Бруно.

Бруно таки й справді знав, хто така та дівчина, бо бачив, як вона приїхала, та й Філіппо йому казав. Коли Каландріно одвихнувся од роботи, щоб піти на неї подивитись, Бруно розказав про все Неллові й Буффальмаккові, і вони змовились нишком усі гуртом, як їм пожартувати з того закохання. От Каландріно вернувся, а Бруно й питає його потихеньку:

- Ну як, бачив?

- Бачив, - каже Каландріно, - то ж згуба моя!

- Ану ж, піду і я на неї подивлюсь, - каже Бруно. - Коли се та, що я думаю, то я вже все влаштую, будь певен.

Тоді спустився вниз і, побачивши Нікколозу вкупі з Філіппом, розказав їм, хто такий Каландріно і що він забрав собі в голову, та й умовився з ними, що кому говорити й робити, щоб із закоханого простака поглузувати. Повернувшись до Каландріна, він сказав йому:

- То вона і єсть, тільки нам треба діяти обережно, бо як дізнається про те Філіппо, то не обберемося лиха. Що їй од тебе переказати, коли мені трапиться нагода говорити з нею?

- Скажи їй первим ділом, - каже Каландріно, - що я бажаю їй тисячу мірок ріження, що для жінок смачніше, ніж пряженя, а тоді скажи, що я завжди до її послуг, та ще спитай, чи їй чого не треба. Зрозумів?

- Зрозумів, - каже Бруно, - зроблю все як слід.

Як настигла година вечері і маляри зійшли в двір, де був Філіппо з Нікколозою, вони затримались там навмисне заради Каландріна. Каландріно так уже на ту Нікколозу поглядав, так кумедно кивав їй та моргав, що і сліпий би втямив, що до чого. Дівчина й собі показувала йому всякі фіглі, щоб його ще дужче до себе принадити, хоч і потішалася в душі з його химер, знаючи все од Бруна. Філіппо, Буффальмакко та інші розмовляли між собою і вдавали, що нічого того не помічають.