Слава ЗСУ!

Як почула те жінка, розсердилась не на жарт - схопилась із місця й зарепетувала:

- Ах ти ж, латриго нещасний, так от що ти мені витворяєш? Богом святим божуся, я не пущу сього плазом!

Нахопила мерщій на себе накидку, взяла з собою служницю і почимчикувала слідом за Неллом туди, де робив чоловік. Коли Бруно побачив її оддалік, він сказав Філіппові:

- А он іще одна наша спільниця!

Тоді Філіппо зайшов туди, де працював Каландріно та інші майстри, і сказав:

- Панове, мені треба зараз у город з'їздити, а ви ж глядіть, працюйте тут пильно!

Пішов од них і сховався в таке місце, щоб його не видно було, - дивитись, що робитиме Каландріно. Той почекав трохи, поки, мовляв, господар од'їде, а тоді вийшов у двір, де зустрів Нікколозу саму; він розмовився з нею, а вона, знаючи добре свою ролю, підійшла до нього ближче і була з ним трохи ласкавіша, ніж звичайно. Тоді Каландріно доторкнувся до неї тими чарами і зразу ж подався до повітки, а Нікколоза слідком за ним; як вони ввійшли, вона захилила двері і, обійнявши Каландріна, повалила його на солому, що долі лежала, скочила на нього верхи, поклала йому руки на плечі, щоб він до неї обличчям не дотягнувся, і стала на нього дивитись жагучими очима, мовби гинула по ньому, примовляючи:

- Каландрінчику мій солоденький, серце моє, душко моя, золото моє, раю мій, покою! Давно вже я прагну з тобою любитись і милуватись. Ти ласкавістю своєю з ума мене звів, а цитрою душу з мене вийняв! Невже я справді тут із тобою?

А Каландріно ледве міг поворухнутись і просив її:

- Рибонько моя, дай же я тебе поцілую!

- Та не квапся-бо так, - одповіла дівчина, - дай мені спершу на тебе надивитись, на твоєму гарному личку очі поколихати!

Тим часом Бруно й Буффальмакко пішли до Філіппа, і всі троє бачили й чули ту кумедію. Вже Каландріно хотів був поцілувати Нікколозу, коли надійшов Нелло з монною Тессою.

- Бігме, - каже, - вони вже там удвох. Розлючена жінка кинулась до дверей, рвонула їх обіруч,

вдерлась у повітку й побачила Нікколозу верхи на Каландрі-нові; ледве дівчина її помітила, зараз зіскочила й побігла до Філіппа. А монна Тесса впилася нігтями в пику Каландрі-нові (бідолаха не встиг навіть устати), роздряпала його гетьчисто, [524] а тоді схопила за чуприну та й почала волочити приговорюючи:

- Ах ти ж, собако проклятий, паскудо, що ти зо мною робиш? Ах ти ж, луб'я старе, нащо я, дурна, тебе любила! Чи тобі нема чого дома робити, що ти до чужих жінок ходиш? Ти ба, який бадьорий! Чи ти ж таки сам себе не знаєш? Та з тебе того соку й на підливу не націдиш! Тепер уже не Тесса на тобі верхи їздила, не од Тесси ти в тяж зайшов, а од якоїсь ледащиці, побий її божа сила! Певно, й вона добре зілля, коли такого паскуду, як ти, полюбила!

Каландріно, як тільки побачив жінку, так і обмер, навіть боронитись не посмів; роздряпаний, розшарпаний, розкудланий, він устав нарешті, підняв свого плаща і почав покірно просити жінку, щоб не галасувала, якщо не хоче, щоб його на шматки порубали, бо з ним, мовляв, була господарева дружина.

- Ну, нехай уже, - сказала монна Тесса, - дай їй, Боже, всякого зла!

Бруно й Буффальмакко, нареготавшись досхочу з сієї пригоди разом із Філіппом і Нікколозою, прийшли туди - почули б то галас - і, з тяжкою бідою зацитькавши монну Тессу, порадили Каландрінові забиратись мерщій до Флоренції і не вертатися більше сюди, бо, як дізнається про те, крий боже, Філіппо, то буде йому лихо. Так і побрів наш Каландріно до Флоренції, бідний і нещасний, обдряпаний і обскубаний, та вже й не вертався на роботу. Жінка золила його вдень і вночі, не давала промитої години, і мусив сердега занехаяти те своє палке закохання, насмішивши добре і товаришів своїх, і Філіппа з Нікколозою.

ОПОВІДКА ШОСТА

Двоє кавалерів заночували в трактирі; один лягає спати з

хазяйською дочкою, а з другим помилково лягає хазяйка. Той,

що був з дочкою, лягає потім до трактирника і, думаючи, що

то його товариш, усе йому розповідає; починається сварка;

тоді трактирниця, схаменувшись, іде в постіль до дочки

і влаштовує все кількома словами

Не раз уже сміялося товариство з Каландріна, посміялось і сей раз; коли дами обміркували його пригоди і замовкли, [525] королева веліла оповідати далі Панфілові. Той почав такими словами:

- Шановнії мої пані, ім'я Нікколози, в котру закохався був Каландріно, нагадало мені історію іншої Нікколози, і я хочу вам розказати, як обачність і бистроумність однієї жінки стали на перешкоді великому скандалові.

В долині річки Муньйона жив собі не так давно один чоловік, що за гроші годував і напував подорожніх; хоч він був бідний і мав не досить простору господу, проте іноді, як нужда припадала, пускав ночувати до себе як не всіх, то принаймні своїх знайомих. У нього була жінка, вельми вродлива молодиця, з якою він сплодив двох дітей: дочці було років п'ятнадцять чи шістнадцять - таке гарне й миле дівча, що вже хоч і заміж, а синок іще малий, і року не було, ще його не одлучали.