Слава ЗСУ!

Агілульф, король лангобардів, обрав за столицю свого царства, слідом за попередниками своїми, ломбардське місто Павію, а за дружину взяв собі Теоделінду, вдову по Автарі-хові, що теж був лангобардським королем. Теоделінда була жінка дуже гарна, розумна і честива, проте довелося їй один раз мимоволі перелюб учинити. Коли король Агілульф твердістю і мудрістю своєю забезпечив мир і благоденство в державі лангобардській, сталося так, що один конюший тієї королеви, чоловік роду і геть-то низького, але натури зависокої для посполитого стану, а вроди і зросту прямо королівського, закохався без міри в свою ясновельможну повелительку. Хоч же був він і низького стану, та розуму мав досить, щоб зміркувати, що з того закохання ні слави не буде, ні вжитку, тож нікому не виявляв його, та й самій королеві навіть очима признатися не зосмілювався. Живучи без жодної надії на взаємність королевину, уже тим гордився він у душі, що так високо мислі свої зносить, і, пломенем тим любовним яро палаючи, королеві понад усіх товаришів своїх догодити намагався. Тим-то, як мала королева верхи виїжджати, вона залюбки сідала на того румака, за яким він ходив, а конюший уже й те мав за превелику ласку, не одходив од її стремена і почувався без краю щасливим, торкнувшись поли її одіння.

Та як ми то часто в житті бачимо, чим менша буває надія, тим більша жага. Таке ж сталося і з сим горопахою-коню-шим: тяжким болем тиснуло йому серце те приховане бажання, не підживлене ані найменшою сподіванкою, не раз уже мислив він у смерті знайти вихід од любові тієї невтоленної. Роздумуючи над тим, як йому померти, вирішив він таку смерть обрати, щоб видно було, що він прийняв її з кохання до королеви, ще й хотів спробувати за одним заходом, чи не вдасться йому бажання свого як не цілком, то хоч почасти вдовольнити. Не важився він ні словом до королеви обізватись, ані листом любов свою ознаймити, бо знав, що нічого не буде ні з тої мови, ні з писання, - хіба тільки хитрістю якось переночувати з нею випадало. А тут не було іншого способу, як прокрастися до неї в покої, взявши на себе постать короля (бо король, як те було відомо конюшому, не щоночі спав із жінкою). Щоб дізнатися, коли, і як, і в [176] якому вбранні приходить він до неї, конюший кілька ночей ховався в великій світлиці королівського палацу, що лежала між корольовою і королевиною опочивальнею, і підгледів раз, як король вийшов із своєї кімнати, загорнувшися в широкий і довгий плащ, з посвітачем в одній руці і паличкою в другій, як він підійшов до королевиної кімнати і мовчки стукнув раз чи двічі палицею в двері, як йому тут же одчинено і взято з рук посвітача.

Запримітивши, як уходив туди король і як виходив ізвідти, конюший надумав зробити так само. Він роздобув собі якось плаща, схожого на того, що носив король, а також посвітача й ціпка, вибанився добре в лазні, щоб не сполохати королеву стаєнним запахом, і притаївся знову в великій світлиці. Упевнившись, що все вже кругом поснуло і настала слушна хвиля або своє бажання вволити, або так славно жаданої смерті пожити, він викресав огню (не забув, бач, захопити з собою кременю й кресала), засвітив посвітача, загорнувся весь у плащ, підійшов до королевиної спальні і стукнув двічі ціпком у двері. Йому одчинила заспана служебка, забрала й поставила к строці світло, а він мовчки пішов за заслону, зняв плаща й ліг у постелю до королеви. Він жагуче пригорнув її до себе, але вдав, ніби чимось сердиться (знав-бо, що під сердиту руч король був не до мови), і, не сказавши сам ні слова, ні слова од неї не почувши, кілька разів спізнав королеву тілесно. Хоч і як тяжко було йти звідти, та, боячися, щоб ся велика втіха йому через загай у горе не обернулася, устав, узяв свого плаща й посвітача, вийшов мовчки з кімнати і поспішив до свого леговища. Ледве він туди добрався, як король устав і подався до королевиного покою, дуже тим її здивувавши. Коли він був уже в постелі й веселенько до неї привітався, королева, осмілена його люб'язністю, спитала:

- О мій пане, що се в нас сьогодні за новина? Ви були щойно в мене і більше, ніж звичайно, зі мною навтішалися, а се вже знову прийшли? Глядіть, щоб чого не сталося.

Сюю мову почувши, зміркував король одразу, що хтось ошукав королеву, взявши на себе його подобу й манери, та, як чоловік розсудливий, побачивши, що ні королева, ні хто інший того не помітили, вирішив нічого не виказувати. Не так чинив би хто дурніший; той би одразу почав: «То був не я; а хто ж сюди приходив, та як, та що»? - а з того б постало багато всякого лиха: і королеву даремно засмутив би, і навів би її, можливо, на думку ще раз того добра скуштувати, і вкрив би себе неславою, розголосивши ту справу, що не було [177] б сорому її і замовчати. Хоч душа в короля гнівом кипіла, він спокійно промовив до королеви: