Слава ЗСУ!

Промовивши таку річ од імені панії, він одповідав їй уже сам за себе:

- Мила моя пані, я так урадувався з вашої прихильної відповіді, що ледве годен спромогтися на слово подяки, а якби й міг говорити, то не знайшов би ні відповідних виразів, ні досить часу, щоб подякувати вам так, як хочу й мушу; нехай же розум ваш осягає, як знає, усю великість моєї несказанної вдячності. Скажу вам тільки, що виконаю все точнісінько так, як ви веліли, і тоді, можливо, заспокоївшись тою ласкою, що ви мені прирікаєте, віднайду я в собі сили, щоб гідно висловити мої почуття. А поки що прощайте, люба пані, пошли вам, Господи, того щастя і тих радощів, яких ви самі бажаєте.

На тії речі пані не промовила ні слова. Дженджик устав і пішов до пана, який рушив йому назустріч і сказав сміючися:

- Ну, як, додержав я свого слова?

- Ні, мосьпане, - одповів Дженджик, - ви обіцяли мені розмову з вашою дружиною, - натомість мені довелося говорити з мармуровою статуєю.

Сі слова дуже сподобалися панові, що й так доброї був про жінку думки, а тепер то й поготів, і він спитав у Дженджика:

- Отже, тепер той кінь, що був твій, уже моїм став? На се Дженджик одказав:

- Він уже ваш, добродію; та якби я знав, що з вашої милості того добудуся, чого я справді добувся, то я оддав би [193] вам коня, не просячи вашої ласки, і се було б краще для вас, % бо тепер виходить, що ви в мене купили коня, а я вам його ] не продавав.

Мессер Франческо посміявся з сеї мови, забрав у Джен- і джика коня і через кілька день поїхав до Мілана подестува-ти. Його дружина лишилася дома сама; вона часто згадувала : слова молодого закоханця про його любов, про коня, що він подарував заради неї мужеві, і, бачивши, як він ходить увесь час попід її вікнами, сказала собі: «Що я собі думаю? Нащо я трачу літа молодії? Муж поїхав до Мілана і вернеться аж через півроку; коли ж він мені за те надолужить? Хіба тоді, як старою стану? Та і де ще я знайду такого коханця, як Дженджик? Я тут сама, боятись мені нема кого. Чому б мені не зажити розкоші, як нагода трапляється? Хто зна, чи ще коли таке щастя випаде. Ніхто про се не узнає, а хоч би й узнав хто, так уже хоч і жалкуватиму потім, то знатиму, за що».

Думала вона так собі та й думала, а надумавшись, вивісила одного дня в вікні своєї кімнати два рушники, як сказав тоді Дженджик. Він страх як зрадів, коли те побачив, і, як тільки споночіло, пішов нищечком до паниного саду; хвіртка не була заперта, і він пройшов нею до ґанкових дверей, де вже його чекала коханка. Вона встала й радісно кинулась йому назустріч, а він пригорнув і поцілував її без ліку, та й побрався за нею нагору по сходах; там лягли вони не гаючись у ліжко і спізнали остаточну мету кохання. Сей перший раз не був останнім, бо, поки шляхтич був у Мілані, та вже й після того, як він повернувся, Дженджик учащав до його жінки, собі і їй до любої вподоби.

ОПОВІДКА ШОСТА

Річчардо Мінутоло кохає Кателлу, дружину Філіпелла

Фігінольфі; дізнавшись про її ревниву вдачу, він каже їй, ніби

її чоловік має зустрітися з його жінкою в лазні; Кателла йде

туди у вказаний час і, гадаючи, що сходиться з чоловіком,

приймає коханця

Нічого вже не зоставалося Елізі додати до свого оповідання, і королева, похваливши вигадливого Дженджика, казала Ф'ямметті щось своє розповісти. «З дорогою душею, мадонно!» - одмовила та, усміхаючись, і почала такими словами: [194]

- Хоч у нашому місті є всього доволі, не збуває й на різні повчальні приклади, годиться нам іноді, як те й зробила вже Еліза, вийти за його межі і поглянути, що ще де по інших світах діється. Перелину ж думкою до Неаполя і розкажу вам про одну святенницю, з тих, що то відхрещуються від любощів, як хитро підманув її коханець, що вона скуштувала овочу любові, не бачивши її цвіту. Нехай ся історія буде вам пересторогою на майбутнє і приємною згадкою про минулу бувальщину.

У стародавньому городі Неаполі, чи не наймилішому місті на всю Італію, жив колись один молодий шляхтич вельми значного роду і превеликого достатку; звали його Річчардо Мінутоло. Мавши сам дуже гарну й милу молоду дружину, закохався він в іншу жінку, що красою своєю, на загальну думку, всіх неаполітанок покривала. Звали її Кателла, і була вона замужем теж за молодим родовитим шляхтичем на ім'я Філіпелло Фігінольфі, якого вона ревне любила й кохала. Люблячи сюю Кателлу, Річчардо Мінутоло робив усе, чим можна добутися від дами прихильності й ласки, але не міг досягти жаданої цілі і мало не збожеволів з одчаю: не вміючи того кохання побороти, і вмерти не вмирав, і в житті смаку не чув. Побачивши його в такому фрасунку, почали деякі родички його розраджувати, щоб він вибив собі з голови те кохання, бо нічого з того не буде: Кателла понад усе в світі любить свого Філіпелла і так уже над ним труситься - боїться, щоб, буває, сорока не вкрала.