Слава ЗСУ!

- Що вам, панотче, повилазило, чи що? Хіба ж таки, по-вашому, в мене така врода, як у всіх отих-о? Якби я тільки моргнула, то мала б тих коханців скільки хоч, та не така моя краса, щоб я дозволила її милувати якомусь стиду-бриду. Де [251] ви ще бачили таких гарних, як я? І в раю я всіх би красотою заломила!

І стільки ще всячини про ту красу свою наплескала, що нудно було слухати. Отець Альберт зміркував одразу, що в сю макоцвітну нивку можна буде йому своїм плугом уорати-ся, бо таки вподобав її дуже. Проте він облишив залицяння до іншого разу і, як годиться святому мужеві, почав картати її за гординю, та на його докори жінка сказала, що він дурень, бо не розуміє, що краса красі нерівня. Отець Альберт, не бажаючи її гнівити, висповідав її і одпустив разом з усіма.

Через кілька день наш ченчик, узявши з собою вірного товариша, пішов до монни Лізетти додому; він повів її в засторонню кімнатку, щоб ніхто не бачив, упав перед нею на коліна і сказав:

- Мадонно, даруйте мені, бога ради, що тоді в неділю я так сказав ото про красоту вашу, бо тієї ж ночі так мене страшенно побито, що я ледве отеє сьогодні з постелі зміг устати.

- А хто ж се вас так покарав? - спитала дурепа.

- Зараз усе вам розкажу, - одповів отець Альберт. - Стою я ото вночі, молюся своїм звичаєм, коли бачу - келія моя дивним сяєвом ураз освітилася; дивлюсь - аж де взявся переді мною муж юний і благоліпний з грубим бичем у руці; схопив він мене за каптур, повергнув до стіп своїх і почав тим бичем кості мої сокрушати. Як я спитав його потім, за що мені така кара, він одрік: «За те, що ти дерзнув сьогодні хулити небесную ліпоту монни Лізетти, яку я возлюбив паче всього на світі, окрім Господа Бога». Тоді я питаю: «Хто ти єси?» - він же мені рече: «Архангел Гавриїл». - «Воїн небесний, - заволав я тоді, - прости мене й помилуй!» Він же одвітує: «Прощаю і розгрішаю, як тільки підеш до неї і перепросиш; коли ж вона тобі вини не подарує, явлюся знову і так покрушу тебе, що стогнатимеш, поки віку твого». А те, що він потім глаголав, я не насмілюся вам сказати, поки не буде мені од вас прощення.

Прицюцькувата монна Лізетта, в якої не гурт було олії в голові, дуже раділа, почувши ту нісенітницю, і повірила їй, як би й щирій правді.

- Отче Альберте, - озвалася вона, - я ж вам казала, що врода в мене небесна. А проте мені вас шкода; щоб вам не було вже більше ніякого лиха, я прощаю; тільки скажіть мені, спасибі вам, які ще були там глаголи архангельські?

- Раз ви вже мені простили, - озвався отець Альберт, - то я все скажу вам, мадонно; та глядіть же, не розказуйте [252] нікому в світі того, що од мене почуєте, бо тільки собі нашкодите, а нині ж ви - благословенна між усіма женами земними. Архангел Гавриїл велів мені сказати вам, що він вас дуже вподобав і прийшов би не раз до вас ночувати, якби не боявся, що вас перелякає. Отеє ж він і переказує тепер через мене, що бажає з вами вночі побути; та якби він явився в ангельській постаті, то ви не змогли б до нього й доторкнутися; отож, вам на догоду, хоче він навістити вас у людській подобі; скажіть тільки, що ви того бажаєте і чию йому на себе постать узяти. Воістину, блаженна єсте понад усіх, живущих на землі.

Дурноверха жіночка сказала тоді, що вона вельми рада тій небесній любові, бо й сама страх як любить архангела Гавриїла і, де тільки побачить його подобизну, зразу ліпить йому найдорожчу свічку;„хоч коли він прийде, то вона його радо прийме - сама буде в своїй кімнаті. Тільки цур, щоб не покинув її заради Діви Марії, бо він її, відомо, дуже любить - недаром на всіх іконах стоїть перед нею на колінах. А в якій постаті він прийде, то байдуже, аби тільки її не перелякати.

- Ви говорите, як у дзвони дзвоните, - промовив тоді отець Альберт. - Усе те я з ним уладнаю як слід. Та зробіть мені одну велику ласку, вам же воно все одно: попрохайте його явитися вам у моїй подобі. А чим се велика ласка, так ось чим: він вийме мою душу з тіла і пошле її в рай, а сам утілиться в мене, тож поки він з вами буде, поти душа моя в раю витатиме.

- Гаразд, - одповіла неширока лобом, - нехай уже буде вам ся потіха за ту лупку, що ви через мене дістали.

-і Коли так, - сказав отець Альберт, - то не замикайте ж уночі дверей дому вашого, бо архангел, явившись у людській постаті, зможе ввійти тільки через двері.

Лізетта сказала, що так і зробить, і чернець пішов. Вона ж так розпишалась і розприндилась, що вже й сорочка їй на пані-старій розлазилась; коли б уже та ніч - тільки й думки.

Отець Альберт, зміркувавши, що вночі йому доведеться не на крильцях літати, а верхи їздити, почав покріплятися всякими солодощами та лагоминками, щоб не сплоха з сідла випасти. Діставши дозвіл вийти з монастиря, подався він смерком з товаришем своїм у дім до одної знайомої жінки, звідки він і раніше було брав розгін, як думав на кобилу скочити. Тут він перевдягнувся, виждав трохи та й попрямував до дому монни Лізетти; увійшовши в дім, начепив на себе деякі цяцьки, щоб бути схожим на ангела, та й побрався [253] вгору до її покою. Вона ж, побачивши щось біле, упала перед ним навколішки; тоді він поблагословив її, підвів і поманив за собою на ліжко. Вона залюбки покорилася, і ангел приліг до своєї преподобниці.