Слава ЗСУ!

Заплющую очі. Уявляю мембрану розпилювача — як Вогненний Кін, на якому я перемогла колись Цар-матір. Щось дуже важливе, пов’язане із Заводом… Щось, що давно знаю, але про що не думала, забула через непотрібність… Якісь слова Хазяїна… Чи Голованя?!

«Мембрана вібрує, відчувши доторк людини, її вагу, ритм, тепло. Ця вібрація вступає в конфлікт із ритмом людського тіла і руйнує його, вивільняючи енергію. Людина розсипається на пил. Попіл іде у витяжку. Датчики фіксують надходження енергії на сенсори…»

Я мимоволі щулюся.

«…Але ти сильніша, ніж навіть я думав. Твоєї енергії вистачило б Заводу на цілий тиждень. Або навіть більше».

Спасибі, не треба. Я хотіла пригадати щось інше. Розмову з Голованем? Стихії збунтувалися… Завод переродився… Громовідводи оплавились…

Я уявляю бунт стихій. Як блискавки луплять і луплять у громовідводи. Не щадячи себе… Нікого не щадячи…

Проста думка б’є в мене, як блискавка.

Я підводжусь, намагаючись більше ні про що не думати, закидаю розрядник на спину і, насвистуючи з підкресленою безтурботністю, йду до місця привалу.

* * *

Дикі сидять голова до голови, радяться. Діти сплять, укриті чиїмись куртками.

— То як, готові йти? — запитую весело й недбало.

— Ну ти й витривала, — з повагою каже Ліфтер. — У тобі стільки енергії — куди там Заводу!

Посмішка застигає в мене на щоках. Ліфтер не знає, не може знати, про що я думала. Він сам не розуміє, що сказав.

Алекс помічає, що я змінилась на лиці.

— Що з тобою?

— Зуб заболів, — кажу і сідаю поруч. — Жарти жартами, але треба йти. Незабаром посутеніє.

— Ми тут говорили… — Мавр, очевидно, змерз, у нього сині губи. — Ясна річ, у місто нам дороги немає? А ці три роди… ще незрозуміло, як нас приймуть, вірно?

— Заснуємо четвертий рід, — мовить Перепілка. — Тільки й усього.

Мигцем згадую пророцтво Голованя: «Заснуєш четвертий рід…»

— А що із Заводом? — уривчасто запитує Алекс. — Вони нас не дістануть?

Перепілка швидко дивиться на дітей. Я мовчу.

— І що з тобою? — Алекс підсувається ближче. — Що ти бачила? Що трапилось?

— Я нічого… — запинаюсь. — Одним словом… я бачу шлях, знаю, як… але я боюсь. Я не можу, я боюсь!

Вони всі дивляться на мене, ніби я щойно, у них на очах, звалилася з ясного неба.

— Заспокойся, — співчутливо каже Перепілка.

— Не сміши мої сандалі, — фиркає Ліфтер. — Ти нічого не боїшся. Я бачив.

— Ти нічого не боїшся, — луною відгукується Алекс. — Ти врятувала нам життя. І не лише нам. Ти пройшла вогонь і воду. Сильнішого за тебе я взагалі нікого не знаю! У тобі дикої енергії більше, ніж у всьому цьому дикому лісі!

Знову. Я хапаюся за голову.

— Лано? — тихо запитує Мавр.

Тоді я розповідаю їм свій план. Переказуючи при цьому слова Голованя і Хазяїна.

Вони дивляться й не розуміють. Дівчинка тихо стогне у сні, Перепілка кладе їй руку на лоба.

— Того разу стихії збунтувались, — розповідаю я. — Дали занадто багато… енергії одразу. Отож треба кинути на розпилювач одразу багато енергії… дуже багато. Він, можливо, захлинеться. І Завод… не зупиниться, але переродиться. Щось зміниться там, де нічого не можна змінити. Але для цього, друзі, я повинна йти на розпилювач. Сама.

День хилиться до вечора. Над нашими головами сонно курличе голубка. Мої друзі мовчать. Дивляться на мене.

— От і все, — кажу дуже тихо. — Отже, немає іншого шляху. Ні для мене. Ні для кого.

— Що за синтепон! — дуже голосно каже Ліфтер, так що хлопчик здригається і прокидається.

— Це не синтепон, — глухо мовить Мавр. — Ти певна, що це спрацює?

Я ковтаю клубок у горлі. Мотаю головою:

— Я не певна. Але це… мені здається… має спрацювати.

— Тоді я піду з тобою, — різко, навіть люто каже Мавр.

Перепілка здригається, ніби її торкнулись розпеченим залізом.

Я заплющую очі. І в темряві, що настала для мене, чую голос Алекса:

— Якщо це спрацює, і я теж піду. Я дикий уже багато років, хто скаже, що в мені мало енергії, горло перегризу.

— Послухайте, — тихо мовить Перепілка. — Це безумство… І як ви… як ми увійдемо на Завод?

— Ти не підеш. Ти будеш із дітьми.

— Ми теж підемо, — каже хлопчик.

Я скручую дулю й тицяю йому під носа:

— Хтось повинен залишитись, ти зрозумів? Хтось дикий повинен залишитись!

— Як ми увійдемо на Завод? — нервово перепитує Ліфтер. — Ми не увійдемо! Ти сама говорила…

— Я знаю, як увійти, — кажу. Всередині в мене порожньо, спокійно і дивовижно легко. — Я знаю.

* * *

Сутеніє, коли ми входимо в селище. Мої супутники розгублено крутять головами, я ж іду прямо до центрального майдану і б’ю на сполох — за правом Цар-матері. Зрештою, це звання в мене ніхто не відбирав.