Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Дика енергія. Лана

Перехожі на мене витріщаються, але без особливого подиву. Просто у дівчини гарний настрій. Просто є енергія. Просто хочеться побігати.

Я повертаю за ріг і бачу аптеку. Заходжу. Намагаюсь приховати збудження.

— У вас є знеболювальне? Протизапальне? Вітаміни для дітей? Антибіотики?

Я кажу це на одному подиху.

Аптекарка, мила кругловида жінка, дивиться на мене занепокоєно.

— У вас хтось серйозно захворів?

— Так. Дитина!

— Такі ліки тільки після пред’явлення соціальної карти. У вас із собою?

Як добре, що я не викинула карту. Вона лежить, як і лежала, у потайній кишені куртки. Дістаю її й простягаю продавщиці.

— Вам вийде знижка. — Вона клацає на рахівниці. — Знеболювальне, жарознижувальне… все це коштуватиме…

Двері за моєю спиною відчиняються. Я обертаюсь.

У дверях стоять двоє. Дивляться на мене впритул. Ще один неквапно виходить із підсобки. Судячи з вигляду аптекарки, вона найменше сподівалась побачити цього чоловіка на своєму робочому місці…

Пробач мені, аптекарко.

З місця стрибаю у вітрину. У розвороті, боком. Все-таки довгі години вправ із крилом дарма не минають.

Розлітаються упаковки з ліками. Дзвенить, розколюючись, скло. Можливо, я поранилась. Дізнаємося потім.

На протилежному боці вулиці стоїть велорикша, чекає на клієнтів. Дочекався. Вибиваю його з сідла. Хапаюся за кермо й натискаю на педалі.

У спину б’є поліцейський свист.

* * *

У велосипеда гарний привід і зручні педалі. Ось тільки коляска для пасажирів заважає: гуркоче по бруківці, гальмує. А відчепити її немає часу.

Я лечу, піднявшись у сідлі, стоячи на педалях. Сахаються з дороги люди й механізми.

Навперейми вилітає поліцейський панцерник, обшитий жерстю. Я різко повертаю… Надто різко. Коляска втрачає рівновагу й валиться на бік. Я підхоплююся з бруківки…

І тут мене хапають.

* * *

Я сиджу в поліцейському відділку, пристебнута до залізного крісла. Барабан — єдина моя власність — лежить на столі. За столом двоє: один — високий поліцейський чин, другий — невідомо хто. З вигляду — дуже приємний юнак. Зустріла б на вулиці, охоче заговорила б з ним…

А тепер він лякає мене більше, ніж енергополіцай.

«Це не контролери. Інші». — «Які інші? І гадки не маю…» — «Є багато речей, про які ти й гадки не маєш».

Це вони мене шукали. Вистежували. І ось — вистежили.

— Порушення порядку, — бубонить полісмен, — це тільки формальний привід! Ми прочитали її карту — вона ніде не працює ось уже майже місяць. Де вона бере пакети, я вас питаю? Чим вона живе? Тут не хуліганство! Тут пахне незаконними оборудками з енергією — в особливо великих розмірах!

Приємний незнайомець мигцем дивиться на мене. Пише щось на аркуші картону. Показує полісмену.

— Яке мені діло… — починає той роздратовано. Потім замовкає. Вчитується. Дивиться на співрозмовника — ніби бачить його вперше.

— Ось так, — каже незнайомець тихо й м’яко. — Закривайте вашу справу — ми її забираємо.

Поліцейський довго порається, риється в шухляді столу, виходить до сусідньої кімнати і там довго з кимось лається по переговорному пристрою. Приємний бере зі столу мій барабан. Роздивляється. Тоді дивиться на мене — згори вниз. А у мене руки прикуті до билець крісла.

— Не бійся, — каже він пошепки. — Все гаразд. Ти поїдеш на Завод.

* * *

— Кому ти маєш принести ці ліки? Скажи мені адресу. Я пошлю кур’єра!

— Туди не ходять кур’єри!

— Зрозумій, дика, я не можу допустити, щоб ти сама туди ходила. Тебе просто вб’ють. Поліція. При спробі втечі. Знаєш, як вони роз’ярилися, що я тебе забрав? Їм же премію дають за кожного заарештованого — енергією…

Десь я раніше про це чула.

— Але ж там хлопчик. Він дуже хворий!

— Він сам?

— Ні, але…

— У нього є мати, батько?

— Так, але…

— Чому ж ти думаєш, що розумніша за всіх?

Я так не думаю. Але він заганяє мене в глухий кут.

Його звуть Стефан.

— Називай мене просто Стеф. Або Ловець.

— Чому Ловець?

— Виловлюю з поліцейських сіток хороших людей. Хто мене давно знає, той розуміє, що це означає… Тобі не холодно?

— Ні, що ви!

— Ми ж домовилися на ти.

У Стефана, або Ловця, власний веломобіль з водієм. Я ніколи в житті не казала ти людям, у яких є веломобіль. Я взагалі з такими ніколи не розмовляла.

— То я вільна?

— Звичайно. Тільки врахуй, що поліція все ще тримає тебе на прицілі. Тримайся поруч. Не відходь від мене далі, ніж на два кроки. Завтра вранці вирушаємо.

Не можу повірити.

— На Завод? Чи це жарт?

Попередня
-= 31 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!