Слава ЗСУ!

У цей момент мої пальці натрапляють на щільну, як бетон, і таку ж холодну перепону. Що це?

Схоже на зморшкуватий стовп. Прогалини глибокі, легко можна вхопитись… щоправда, пальці мої закоцюбли, я їх майже не відчуваю. У місті я б здерлася по такому стовпу завиграшки, а тут доводиться мало не зубами ці пальці розминати, кожному м’язеняті щосили примовляти: тримай! Тримай!

Знаходжу опертя для ніг. Підтягаюся. Притискаюсь до цього холодного зморшкуватого стовпа і раптом розумію, що він живий. Це відкриття так мене вражає, що я сповзаю на півметра донизу.

Це дерево!

Всередині, під шерехатою корою, у нього є жили й нерви. І воно живе серед снігу, стоїть і не здається, то чому ж маю здаватись я?!

Притискаюсь до стовбура щільніше — як до друга. Майже одразу знаходиться гілка. Товста, дуже зручна. Я підтягаюся, стаю на неї коліном, тоді ногами, тоді…

Моя голова, проломивши щільний шар розталого, а потім замерзлого снігу, вистромлюється назовні. Я бачу місяць, місячні тіні, темне небо й зірки. А над собою — просто над головою — бачу величезне, як хмарочос, дерево з тисячами м’яких, укритих снігом лап.

Це чудово. Це дуже гарно.

Навколо ані душі. Сяє під місяцем незайманий сніг. Та я чомусь не почуваюся самотньою. І приреченості не відчуваю також.

Троса звідси не видно — небо надто темне. Я прислухаюсь. Тиша, навіть вітру не чути. Я, може, ніколи в житті не чула такої тиші.

Сідаю на сніг спиною до стовбура. Заплющую очі… Як добре!

Я здолала Григорія. Я вижила. Не знаю, чи дадуть йому завтра сьому дозу, але я — жива. Дивлюся на місяць. І на зорі. У місті ніколи не побачиш одразу стільки зірок — навіть на верхівці найвищого хмарочоса…

Що довше я дивлюсь, то більше перед очима зірок. Вони різнобарвні— сині, помаранчеві, червонясті… Можливо, це наш небесний екран, а зорі — також пікселі? Вони збираються в роздягальні, надягають роби і виходять на чорне небо — чекають, коли почнеться всесвітнє енергетичне шоу…

Яке яскраве небо.

Подув вітру ледь погойдує важку лапу дерева. Бух, падає сніг. Я усміхаюсь…

Губи не слухаються. Вони дуже великі. І чужі, ніби гумові.

Та я ж замерзаю насмерть!

Ну й нехай.

Устати! — безгучно кричу сама собі. Але тіло не слухається. Йому так добре. Йому тепло й спокійно, а будь-який рух завдає болю…

Яка різниця, запитує здоровий глузд. Ти в горах, де немає людського житла. Де сніг і холод. Де неможливо вижити. То що ж краще: борюкатись, долаючи біль, мучитись — і все одно померти післязавтра, чи спокійно заснути зараз, дивлячись на кольорові зірки?

Притискаюся спиною до дерева, ніби прошу в нього поради. Та дерево не відповідає. Воно саме заснуло мертвим сном. Або замерзло.

Я згадую Єву, як вона згасала без підзарядки. Ось так помирають синтетики: у них не залишається бажання жити. Адже для того, щоб жити, треба постійно докладати зусиль. А щоб померти, треба просто розслабитись і заплющити очі…

Від цієї думки мені робиться… ні, не страшно. Гидко. Що б сказали Алекс, Мавр, Перепілка, Лесь… Що б сказав маленький Перепілчин син, коли б вони всі дізналися, що я померла покірливо, як синтетик?!

Я збираю всі свої сили. Згинаю й розгинаю закоцюблі пальці. Від болю сльози підступають до очей. Я нахиляюсь уперед. Встаю рачки. На ноги звестись не наважуюсь, щоб знову не провалитись. І якщо чесно, я не впевнена, чи вистачить на це сил.

І я йду, як звір, на чотирьох. Повзу на животі. Знову рачкую. Куди мені йти: вгору по схилу чи вниз? Нагорі мене не чекає нічого, крім вітру. А внизу, може, й тепліше. Я йду, йду, йду, аж поки чистий сніг переді мною стає м’ятим, переораним: я повернулась до своїх-таки слідів. Ходжу — навкарачки — по колу!

Повертаю в інший бік. Іду — повзу — вздовж схилу, зовсім вже не розуміючи, куди й навіщо рухаюсь, аж раптом вітер доносить далекий удар барабана.

Бум-м.

Ні про що не думаючи, повертаю на звук.

Бум. Бум-бум. Дивний ритм. Барабан то змовкає, то знову звучить. Звук його, спершу ледь чутний, стає все голоснішим, усе впевненішим…

Бум! — чути просто у мене над головою.

Я зупиняюсь. Випростовуюсь. Дивлюся вгору.

Наді мною нависає гілка дерева. І на самому її краю, зачепившись ланцюгом, висить мій старий барабан — подарунок Римуса.

* * *

Отже, я так і не змогла зупинити ланцюгом блоки на даху вагона. Ланцюг вислизнув, і барабан упав — переді мною чи відразу після мене, а може, ми летіли разом. Сталевий ланцюг виглядає так, ніби його жували страхітливі зуби. Але сам барабан цілий. У світлі місяця я чітко бачу зображення вовка на верхній деці.