Слава ЗСУ!

Продавець — хлопець приблизно мого віку. Посміхається:

— Що, вляпалася?

Крізь вітрину спостерігаю за підворіттям. Поліцейського немає. Полінувався за мною бігти. А може, пожалів — усе-таки в нього теж була енергетична година, йому добре й весело, як усім.

Майже всім.

— Ти поцупила щось? Чи пику бойфренду набила? Ледь повертаю голову. Обводжу поглядом хлопця з голови до ніг. Він перестає усміхатися.

— Гей-гей… ти чого така… дика?

Хлопець худющий і дуже хитрий. Шрам на щоці. Чорні очі блищать, як у птаха.

— Мені потрібне підзарядження, — кажу зненацька. -Що?!

— Те, що чув. Мені потрібне підзарядження. Терміново. Ти знаєш, як знайти?

— Забирайся геть, — каже він знервовано.

Я повертаюся і йду до дверей. Сяючі рибини витріщають на мене величезні очиська. Я беруся за ручку дверей…

— Зажди, — каже хлопець.

* * *

— Єво! Єво, вставай скоріше! Я знайшла для тебе… — я мимоволі стишую голос, — підзарядження! Ходімо! Ходімо!

Я торсаю її й умовляю, аж доки вона розплющує очі. Абсолютно байдужі. Їй уже однаково, жива вона чи ні.

— Єво, будь ласка. Я знаю, куди йти. Вставай!

Гнат приносить зі спільної кухні ківш води — взагалі-то, водогін працює лише годину на добу і тільки до п’ятого поверху, але в нас, на щастя, четвертий. Холодна вода змиває з Єви рештки косметики і трохи приводить до тями.

— Ходімо, — умовляю я.

Вона уривчасто, схлипуючи, зітхає.

— Ти людина чи ганчірка? — кажу люто. — Ти збираєшся скласти лапки і здохнути? Тоді май на увазі, що я з ганчірками не дружу, я об них ноги витираю!

Вона кліпає. Закушує губу. Киває. Чесно намагається підвестися. Я хапаю її холодні руки й тягну, тягну, ніби витягаю з болота.

Вона підводиться.

— Гнате, ти допоможеш… ти йдеш із нами?

Він дивиться на мене круглими очима. Цілу хвилину, мабуть. Урешті хитає головою.

— Я не можу.

— Боягуз паршивий!

— Послухай, у мене мама й тато. Якщо мене притягнуть за операції з енергією…

Більше я не витрачаю на нього часу. Зовсім.

Єва випиває банку газованої води, потім я допомагаю їй добратися до туалету. Допомагаю зійти сходами і вийти з будинку. Її рука лежить у мене на плечі. А кого це обходить? Гуляємо ми! Подруги — нерозлийвода.

— Нам далеко йти? — питає Єва пошепки.

— Не дуже. Візьмемо рикшу.

У нашому районі нечасто зустрінеш рикшу: не з нашими статками на них їздити. Але одна стоянка є — на перехресті за два квартали від нашого будинку.

Людей на вулиці вже менше. Нагулялися, розходяться по домівках. Добре нам, пікселям, ми можемо хропти до обіду. А якщо комусь зранку на зміну?

Єва ледве переставляє ноги.

— Дівчатка, у вас проблеми? — кричить черговий, не перестаючи крутити педалі. Йому нудно.

— Ні! — кричу у відповідь. — Подружка напилася, їй можна, у неї сьогодні день народження!

— А-а! — Черговий сильніше натискає на педалі, лампа у нього над головою спалахує яскравіше. — То привітай її від мене!

Залишається пройти ще один квартал.

— Єво, — кажу я пошепки, — ти можеш іти швидше?

Вона хитає головою. Я дивлюся на небо: до світанку залишається кілька годин.

Євина рука сповзає з мого плеча. Єва повільно й плавно опускається на асфальт. Я озираюся на чергового: його лампа горить надто яскраво. Ми посеред вулиці, як на долоні. Папірець, згорнутий рурочкою, палить мені кишеню.

Під’їжджає вуличний рознощик. Я беру в нього банку з енерджі-дрінком, відкриваю, виливаю Єві на голову.

— Навіщо? — шепоче вона.

— Щоб ти рухалася, дурепо!

— Ні… Навіщо жити?

Ледве стримуюся, щоб не дати їй ляпаса.

— Задля того… щоб… ми з тобою разом пішли на Завод!

Я кажу перше, що спадає на думку, але Єва раптом оживає:

— Правда?

— Звичайно!

Я смикаю її так, що вона стає на ноги — а вона ж важча від мене раза в півтора.

— Ми підемо разом, — кажу монотонно. — Виберемося з міста… Пройдемо крізь гори… І одного ранку піднімемося на вершину й побачимо Завод. Там повно енергії, Єво. Просто залийся. Там зранку й до ночі енергетична година. Там ніхто не стрибає з даху, ніхто не вішається на колготках, там усім хочеться жити, і всі живуть. Розумієш? Він прекрасний. І величезний. Вищий за небо.

Тепер ми йдемо швидше. Я майже несу Єву на собі.

— І це не казка? — Вона ледь усміхається.

— Ні, — кажу якомога впевненіше. — Якщо стільки людей говорить про це, хіба воно може бути казкою?

Ось і кінець кварталу. Довгу страшну мить мені здається, що рикш на стоянці немає; ох, є один. Порожній. Повільно розвертається, збирається від’їжджати…