Слава ЗСУ!

Підлітки й діти ходять лісами, гримлять у барабани і розкручують над головами калатала — будять. Там, де вони пройшли, осідає сніг і бубнявіють бруньки.

Молоді чоловіки заводять на полонині Аркана, і Ярий з ними.

У центрі складають хмиз. Стають у коло, кладуть одне одному на плечі руки з топірцями. Починають рухатися — спершу повільно, а потім усе швидше, так, що вітер здіймається. Вся їхня сила, вся невитрачена енергія, що накопичилася за зиму, розмотується зі страшною швидкістю, як трос котушки, але залишається у колі — у замкненому просторі. Коло — символ Сонця. Коли мені здається, що танцюристи зараз збожеволіють або впадуть, хмиз у центрі кола злітає, ніби підхоплений смерчем, і спалахує.

Палає багаття. Коло розпадається, але танцюристи не падають знесилені: навпаки, енергія з них так і порскає. Розібравшись парами, вони кидаються одне на одного з топірцями — без люті, але серйозно. Криця налітає на крицю, викрешуючи іскри.

Б’ються до першої крові. Ярий виходить переможцем з усіх сутичок. Повертається до мене, розпалений, без тіні втоми. Мені здається, що я бачу сині блискавки, які пробігають у його волоссі, ніби тріскотливі змійки.

Ми з ним ідемо до лісу. І довго, довго, безкінечно триває наша весна.

Ліс навкруги божеволіє. Танцюють, обійнявшись, ведмеді. Танцюють дятли. Люблять одна одну вивірки. Весь ліс знемагає, сміється різними голосами. Опівдні бджола обіймається з первоцвітом. Опівночі над головою лопотять крила: не розібрати у темряві, хто й кого там любить, але що любить міцно й ніжно, чути по голосах. І я знемагаю і сміюсь не знати чого, і не розумію, що зі мною. Я ніколи не була такою. Ніколи в житті я не була така…

Щаслива?

Мабуть.

Вечорами палають ватри на схилах, грає скрипка. Хлопці танцюють, змагаючись за дівчину. Дівчата танцюють, спокушаючи: обличчя їхні — лід, тіла — вогонь. Байдужі обличчя пливуть над землею, відбиваючи світло багать; різкі точні рухи, гордий поворот голови, груди у танці здригаються, змушуючи чоловіків шаленіти.

Мені зав’язують очі. Я мушу в танці впізнати Ярого. Хлопці проходять вервечкою, танцюють зі мною по черзі, чую, як тремтить земля під їхніми ногами. Ловлю щоками гаряче дихання. Нічого не бачу, підкоряюсь ритмові, відчуваю, як рукави партнерів ледь торкаються моїх рукавів…

І раптом ніби блискавка б’є — між мною і тим, хто поряд! Зриваю пов’язку — ось він, Ярий. Не чую скрипки, сміху, схвальних вигуків натовпу — беру його за руку й веду подалі від вогнищ, у темряву, до лісу. Чи це він мене веде?

Ми кохаємось на траві і на розстелених шкурах. Ми бігаємо, перекидаючись, по таловинах, голі, як звірі, веселі й пристрасні. Жоден синтетик у світі такого не відчував. Як вибухає лід — так я люблю свого Ярого. Як реве вогонь — так я кохаю свого чоловіка. Як піднімається ранок, як налітає буревій — я кохаю його вітром і полум’ям, і не розумію, де закінчується моя душа, де починається небо…

— …Одна й та сама зірка. Дивись на неї й знай — на неї дивлюсь я…

Ранок зустрічаємо на верхів’ї гори. Сидимо, обійнявшись, укрившись однією шкурою.

Розходиться туман. Із сусідньої гори раптом долинає дивний звук — ніби трембіта співає людським голосом.

— Що це?

— Кугичать. — Ярий усміхається. Витягає з-за паска дудочку-флояру й відповідає. Голос флояри пливе, переплітаючись з голосом гір, і я згадую верхів’я хмарочосів і пташину мову, якою розмовляли мої друзі дикі…

І мені на мить стає сумно.

* * *

Якось уночі я бачу вагончик канатної дороги. Троса не видно: він губиться на тлі неба. Вагончик пливе, раз у раз затуляючи зірки, і тьмяно світиться червоним. За ним тягнеться тоненький струмінь диму.

Вагон ховається за гору, на північному заході. Я довго дивлюся йому вслід.

* * *

— Що ти хочеш почути, Лано? — запитує Головань.

Ми сидимо на стовбурі поваленого дерева біля входу до його землянки. Я хвилину мовчу, а потім запитую зовсім не про те, про що збиралась.

— Чому всі так швидко її забули? Чому ти — котрий любив її, батько її дітей — забув і не згадуєш? І врешті я, хотіла того чи ні, — її вбивця…

Він усміхається:

— Чи згадує нинішня весна про минуле літо? Все живе помирає, щоб угноїти ґрунт і дати народження новому життю… Це життя, Лано. Світанок— убивця ночі, та хто може його за це ненавидіти?

Цього разу я мовчу — дуже довго. Він має рацію. Але мені важко змиритися з цією правдою.

— Розкажи мені про Завод, — прошу нарешті. — Ти маєш знати більше за інших.

— Чому? — Він гладить бороду. — Чому бідолашний старий вовк знає більше за Цар-матір?