Слава ЗСУ!

Хлопчаки запускають весняних повітряних зміїв — червоних, зелених, жовтих, з обов’язковим намальованим сонцем. Змії стоять у небі, як сонячна зграя.

Вечорами горять багаття. Через них скачуть, скрикуючи, сміючись, іноді вдвох, узявшись за руки, іноді один за одним — вервечкою…

А я цілими днями блукаю лісом, стрибаю з каменя на камінь. Сиджу над річкою, дивлячись, як шматочки кори з китичками й свічками пливуть повз мене безкінечним строкатим караваном. Слухаю птахів. І намагаюся відповісти собі: чого, ну чого ще мені бракує?

Щоночі над горами пливе вагончик канатної дороги. Тепер він майже не освітлений. Я радше вгадую його, ніж бачу.

І хоч би де я була, — відчуваю погляд Заводу. Він причаївся за горами.

* * *

Якось у горах мене захоплює буря. Я мокну, як хлющ. Блискавки спалахують безперервно, а від грому закладає вуха. Одна блискавка б’є зовсім поруч — я на мить сліпну. А трохи пізніше, коли гуркіт віддаляється, підходжу подивитись ближче.

Молода сосна розчахнута блискавкою навпіл. Чорна розколина димить. Витягаю з-за пояса сокиру (Ярий привчив мене скрізь ходити з сокирою) і берусь до роботи.

— Громовиця, — каже Головань, коли приношу йому обвуглену деревину, що гостро пахне. — 3 такої вийде гарна трембіта. Віднеси Ясеві, він майстер.

— Гроза народила трембіту. Трембіта зможе закликати грозу?

Головань пильно дивиться на мене.

— Так… Але гляди, не пробуй тренуватися. Стихії підкоряються людині тільки тоді, коли це питання життя й смерті.

— А барабан, — я торкаюсь рукою свого барабана, що висить на шиї, — також? Він закликає грім?

— Що голосніше, — Головань усміхається, — то краще. Що більше молодих, сильних, сповнених енергії людей збереться на землі, то скоріше цей гуркіт почує небо… Адже підкликати грозу й вихор — це зовсім не те, що підкликати, приміром, собаку. Треба дуже цього хотіти, Лано… Ти добре подумала?

* * *

Линуть тривожні й надривні звуки. Я б’ю на сполох. Люди вибігають з домівок — хто у чому.

— Я йду на Завод, — кажу я, коли три роди збираються навкруг. — Всі за мною. Всі, хто танцює Аркан. Молоді. Сильні. Я йду на Завод, хто зі мною?

Тиша. Я дивлюсь на Ярого — він у натовпі прямо переді мною. Та він мовчить і відводить очі.

— Хто зі мною?!

Тиша. Я чую, як калатає моє серце. Невже ніхто? Невже я помилилась?

— Я, — тихо кажуть у мене за спиною. Я обертаюсь…

Кругловидий Тримайсь, якому я сама дала ім’я, — один із найкращих виконавців Аркана. Він вийшов наперед і ніяково усміхається. Всі три роди дивляться тепер на нього.

— Я, — вже голосніше озиваються з іншого гурту. Виходить молодий Римус, ледь згорблений, довгорукий, вічно нашорошений. — Я йду.

Обводжу юрбу очима…

— Ти не можеш, — різко каже жіночий голос, і вперед виходить Безіменна. — Нехай я не маю права дорікати Цар-матері… Але і ти не маєш права вести молодих на смерть! Якщо тобі так хочеться померти — іди сама!

Юрба гуде. У мене темніє перед очима.

— Мало життів ми віддали Заводу? — запитую, ні на кого не дивлячись. — Мало чоловіків та жінок, молодих і сильних, загинуло просто так, даремно, без боротьби? Скільки разів у гори приходили слуги Заводу…

— А тобі хочеться, щоб вони прийшли зараз. — Безіменна дивиться мені в очі. — Тобі кортить, щоб із гір прибігли лихі вісті. Тоді ти з повним правом покличеш нас битися в його стіни — заради своєї пихи! А зовсім не заради нас!

Вона влучає в точку. Останні кілька ночей я, на свій сором, очікувала лихих вістей. Мені хотілося, щоб Завод знову когось викрав, тоді б я з повним правом покликала молодь на битву.

Безіменна бачить, що вгадала.

— Погляньте на неї! — каже вона голосно. — Це Цар-мати? Це мати-вбивця!

— Замовкни! — гуде голос Голованя. — Кожен сам обирає свою долю. Ти вибрала свою, Безіменна, і бути тобі Безіменною навіки! А я, — він стає поряд зі мною, — іду з Ланою. І зроблю все, щоб вона перемогла.

Юрба замовкає. Хлопці й дівчата, чоловіки й жінки перезираються.

— Ми покличемо грозу, — кажу я впевнено. — Я знаю, як це зробити. Візьмемо найголосніші трембіти й найсильніші барабани. Я зрушу з місця хмари… Ми зруйнуємо Завод назавжди.

У тиші, що запала, моє серце робить п’ять ударів. Шість…

— Я піду з тобою, — каже Ясь, майстер із роду Ведмедів.

— І я, — каже Смерека. З ним поряд стають усі троє його синів.

— І я, — додає Бондар.

Навколо мене стають люди, молоді й старші, чоловіки й жінки. Я шукаю очима Ярого. Він, напевно, десь тут. У загальному шумі голосів я пропустила хвилину, коли він також зголосився іти зі мною…