Слава ЗСУ!

Я не боюся померти в бою. Або прикриваючи друга. Мені начхати на смерть. Але після цих його слів…

До того ж я завжди знала, що стрибають із дахів, вішаються тощо лише синтетики. Справжній дикий ніколи не викине своє життя, як зім’ятий фантик, просто так, із розпачу. Що ж мені робити?

Минає дуже багато часу Сонце піднімається вище. Воно таке спокійне, наче нічого не трапилось. Наче ніхто не привів друзів на безглузду загибель. Немає ні канатної дороги, ні білястих ниток, що зв’язують Завод і місто. Тільки Сонце, чиста, дика енергія.

— Ходімо вниз, — глухо каже Хазяїн. — Нам довго спускатися.

* * *

У коридорі, повному жовтого диму, нам зустрічається процесія чудовиськ. Попереду, напіввидний у тумані, їде на гусеницях величезний ківш. За ним шкутильгає на трьох суглобистих опорах щось на кшталт крокуючого крана: платформа, стріла, три гаки. Процесія виходить із арки зліва і звертає в коридор праворуч. Туман коливається і поглинає звуки. Скрипіння, скреготання, важкі кроки незабаром стихають удалині.

— Що це? — запитую пошепки.

— Слуги Заводу. Похоронна команда.

І одразу все розумію: і куди чудовиська йдуть, і що вони там робитимуть.

Хочеться лягти й перестати існувати. Хазяїн бере мене за лікоть і тягне далі — майже насилу. Я отямлююся в глибокому кріслі, шкіряному, холодному.

Він підносить до моїх губів скляний кухоль із підсоленою водою. Я не стримуюся й починаю пити. Захлинаюся. Кашляю.

— Навіщо ви їх убили?!

— Їх убила охоронна система Заводу.

— Ви не могли її зупинити?

Я чекаю, що він збреше, але він не опускається до брехні:

— Міг. Але не став.

Я згадую тишу, яка зруйнувала мій план і знищила мою армію; він ніби здогадується, про що я думаю.

— У хвилини небезпеки Завод виробляє антиритм — звукова хвиля накладається на поворотну хвилю. Реверсна монотонна ритміка — на виході тиша, нуль. Зупиняється серце, завмирають усі процеси в тканинах, у клітинах… Жива істота перестає бути живою. Автомати її ховають.

— Чому?! — виривається в мене.

— Бо із Заводу ніхто не повертається. Це закон. Чим далі від цього місця будуть триматися довколишні племена, тим довше проживуть.

— Убивця! — Я намагаюся підвестись. Ноги не тримають. — Мене теж? У топку? В піч?

— У Заводу немає печі.

— А що в нього є?

— Тобі так хочеться це знати? — Його обличчя схоже на залізну маску.

Я безсило відкидаюся на спинку крісла.

— Дозволь мені теж поховати… моїх друзів. Побути поруч.

— Ні. Ти ніколи більше не вийдеш за межі Заводу. Ти знаєш те, що нікому іншому знати не слід.

І він іде, зачинивши за собою двері на залізний засув.

* * *

Минає кілька довгих днів. А може, тиждень. А може, доба. У моїй кімнаті немає вікон і немає годинника. Є потерте шкіряне крісло, в якого дуже зручно відкидається спинка. І ще лазничка — труба в підлозі, прикрита бляшаною кришкою.

У кутку час від часу відчиняється віконце, з якого висувається, наче язик, стрічка транспортера. По стрічці пливуть до мене кухлі з водою, тарілки з паруючою рідиною — чи то кашею, чи то супом. Я не можу їсти. Я лише п’ю — і знову засинаю.

Віконце транспортера занадто вузьке. У нього не просунути й голови. Двері сталеві. Мені нікуди тікати. Раз за разом простукую стіни, обмацую сталеві шви й заклепки у пошуках потайного ходу. Стіни броньовані, об них можна бити хоч молотом — навіть не погнуться. Проте я всоте, втисячне шукаю лазівку, не знаходжу її — й засинаю, згорнувшись клубком у шкіряному кріслі.

Мені сниться Тримайсь — він піднімається по вертикальній стіні хмарочоса. Мені сниться Алекс — він танцює Аркана. Мені сниться Ярий, і я чимшвидше намагаюся випливти з цього сну. Мені сниться Єва — вона плаче і просить підзарядки. А я не можу їй допомогти. Тоді Єва перетворюється на Безіменну і каже зі зловтіхою: «А я попереджала! Ти погубила нас усіх заради своєї пихи!»

Поступово мої сни переплітаються з дійсністю. У сні я беру кухоль води з віконця із транспортером. Наяву — літаю в Оверґраунді разом із Перепілкою. Засинаю на льоту і вже не прокидаюсь. У сні обмацую заклепки на стінах — раптом одна розхиталася? Раптом вона випаде, і відчиняться двері?

Двері відчиняються. Я пробираюся чорним коридором, який стає все вужчим і вужчим. Я застрягаю і не можу вирватися, як не намагаюсь. Я кличу на допомогу Ярого, але він проходить мимо, і не глянувши на мене. Він вирішив узяти собі за дружину Безіменну — вона вже чекає від нього дитину…

Я прокидаюся від того, що мої зуби цокотять об край кухля із солонуватою водою. Я напівлежу в кріслі. Крісло таке ж, але кімната інша. Всю стіну займає пульт із клавіатурою й екранами. Серце Заводу сидить поруч, однією рукою притримує мене за потилицю, другою — вливає в мене рідину.