Слава ЗСУ!

— Ви все це знаєте… І нічого не намагаєтеся змінити?!

Він сміється, не посміхаючись. Не розтягуючи губів. Моторошне видовище.

— Мені треба, щоб розподільний щит працював. Щоб у будинки синтетиків ішла енергія. Втрати неминучі. Опір дротів з’їдає енергії більше, ніж уся ця зграя енергошакалів. Просто, коли я приходжу в місто й застаю дилера за роботою, я його вбиваю. І всіх, хто до цього причетний, убиваю теж.

— А нас ви не вбили.

— Я вас пожалів. Я можу собі дозволити таку розкіш — когось пожаліти.

— А тих, кого привозять канаткою, ви не жалієте?!

— Твою долю я міг тоді змінити. Їхню долю ніхто не змінить. Яка різниця, жалію я когось чи ні? — Він запинається. Тяжко переводить подих. — Ти питаєшся, чому я терплю всю цю банду прилипал біля трансформаторної станції? Справа навіть не в тому, що, прожени я цих, на зміну прийдуть інші… не в цьому справа! А в тому, що головного ні я, ні ти, ніхто змінити не може. Заводу потрібна жива енергія, він повинен регулярно пожирати молодих і дужих людей. І у світі, де це можливо… нема сенсу клопотатися про справедливість або щось на кшталт цього.

Стіни здригаються. Чи то звук. Чи вібрація. Мій співрозмовник зводить голову: на Заводі щось трапилося.

— Що це?

— Прибула зміна, — каже він буденно і вмикає бічний екран.

Не знаю, що я очікую побачити. Але на екрані графік — десять зелених стовпчиків, вищих і нижчих, зліва шкала з поділками. Справа — диск, розділений на сектори, три чверті зелені, одна п’ята — жовта, і тоненька часточка, що зосталася, — темно-сіра. По картинці пробігають смуги-перешкоди.

— Ось, — каже Хазяїн, дивлячись на екран. — Бачиш, зелене поле — дика енергія, жовте — залишкова синтетична. До повного завантаження не вистачає чотирьох відсотків, і це ще нічого. Бували зміни, що й десятка не вистачало.

— Що це? — повторюю я, мимоволі зіщулившись у своєму кріслі.

— Пальне для Заводу, — сухо відповідає Хазяїн.

— Це люди?!

— Ти що, сліпа? Це графік! Десять одиниць загальною ємністю…

— Це люди!

Він кладе мені руку на плече. Стискає пальці — мені боляче, але я не зважуюся ворухнутись. Є в ньому щось… від чого ціпенієш. Втрачаєш мужність.

— Я знаю, що це люди, — мовить він пошепки. — Ти гадаєш, навіщо я їжджу в місто після енергетичної години? Я дивлюся на них. На щасливих синтетиків. Я кажу собі: ось заради чого. Я записую їхню радість на плівку, привожу на Завод і монтую відеоряд для енергошоу. Переглядаю ці плівки ще раз. І ще. І кажу собі: ось заради чого! Ясно тобі?

— Ви дуже нещасна людина, — шепочу йому. У мене зуб на зуб не попадає.

— Я?

Стає тихо. Чутно, як вібрують стіни. Як осипається десь пісок.

— Що зараз… із ними… роблять?

— Зараз погонич вивантажує їх на стрічку транспортера. Вони сонні, приголомшені. Не розуміють, що відбувається.

— Погонич?

— Чоловік, який їх привіз. За шість хвилин Завод дасть канатці задній хід, і вагон поїде назад.

— Разом із погоничем?

— Так… Якщо прийом пройшов успішно, погонич знаходить у вагоні підзарядку.

— А якщо не успішно? Якщо по дорозі когось… загубили?

Він нарешті випускає моє плече.

— Тоді погонич нічого не одержує.

Ні, недарма Григорій так за мене бився. До останнього.

— А люди?

— Зміна? Зараз їх везе транспортер… За три хвилини вивантажить на розпилювач.

Я впиваюся в поруччя крісла:

— І нічого не можна зробити?!

Він сідає поруч зі мною і раптом обіймає мене за плечі.

— Нічого. Нічого не можна зробити. Ми ж пам’ятаємо про десятки тисяч людей, які…

— Нехай би здохли всі синтетики! — кричу я з раптовою злістю. — Трупоїди! На чужій енергії…

— А ти сама? А твоя подруга? А всі твої знайомі, друзі… батьки?!

Ми мовчимо. Стіни вібрують. Догоряє вогонь у грубці.

— Моя дружина теж була синтетиком, — каже він пошепки. — Вона ніколи в житті нікому не зробила зла. Вона не винна… що не хотіла жити. Вона чесно намагалася. Заради мене. Заради нашої майбутньої дитини.

— У вас… дитина?

Стіни Заводу здригаються. Дрібно тремтять. Мені ввижається цей транспортер — як жадібний липкий язик, що тремтить з нетерпіння.

— Я не встиг, — каже Хазяїн. — Я добув для неї зарядку, але надто пізно. Немає в мене ніякої дитини.

Вібрація наростає. Ритм конвульсивний, рваний — ніби Завод відчуває близькі судоми. Я намагаюся щось сказати, але не знаходжу слів. Мені хочеться прокинутись.

— Тепер транспортер вивантажує їх на мембрану, — каже він. — Ти чуєш, стіни вже не так тремтять. — Він ривком притискає мене до себе. У мене перехоплює подих. — Синтетики не хочуть мати дітей. Майже не хочуть. Раніше в місті були мільйони людей, тепер значно менше. І вони майже не хочуть жити. Незабаром не залишиться нікого, придатного для переробки. Тоді Завод усе одно зупиниться, і синтетики все одно помруть. Розумієш? Але це трапиться не завтра і не післязавтра. Є ще час… І, зрештою, кожен із нас коли-небудь помре, але це ж не привід кидатися з вежі вниз головою?!