Слава ЗСУ!

І натискаю велику кнопку із написом «Ввести негайно». Я майже не вірю, що це можливо, але мої кострубаті слова висвічуються на екрані. Одразу після традиційного вітання «…для вас, мешканці міста!»

У коридорі кроки.

Я розумію, що загинула. Рятунку нема.

І кидаюся бігти, прихопивши екран, свою останню надію.

Я завертаю за ріг коридору, коли з протилежного боку — всього за двадцять кроків від мене — з’являється Хазяїн.

* * *

Я біжу, як не бігала ніколи в житті. Хазяїну потрібно кілька хвилин, щоб виявити моє мистецтво. І кинутися навздогін.

Я чую його кроки. Щомиті чекаю, що він схопить мене за волосся.

Зараз треба повернути. Другий коридор ліворуч — чи третій?!

Я зупиняюсь. Гаю час. Один із цих коридорів веде в глухий кут, і я не бачу майбутнього. Я не знаю, куди мені звертати.

Кроки Хазяїна все ближче, і я щодуху кидаюся в перший-ліпший коридор. Попереду згущується туман.

Безвихідь?!

Це автомат-стонога! Я перестрибую через нього і звертаю в коридор праворуч. Тепер я точно знаю, де я. Ще сто кроків — і вхід у цегляну трубу!

Біля підніжжя залізної драбини витрачаю ще кілька секунд, щоб засунути згорнутий екран за пояс на спині. Хазяїн вилітає з-за повороту — я ставлю ногу на залізний щабель.

— Стій, мерзото!

Якщо в нього є пістолет чи бодай що-небудь, із чого можна вистрелити, я загинула. Згорнутий екран заважає, б’є по спині; хоч би він не вислизнув із-за пояса! Хоч би не впав!

Піднімаюся залізною драбиною, на штирях-щаблях залишаються, певно, клаптики шкіри з моїх долонь. Я не відчуваю. Я граю в доганялки зі смертю. Вгору!

Драбина трясеться. Мій ворог піднімається слідом за мною. Або в нього немає пістолета, або він хоче розірвати мене голими руками. Він же значно вищий за мене і фізично сильніший…

Ще побачимо, хто сильніший!

Долоні липкі. Я не відчуваю болю. Мені треба будь-що дістатися залізного майданчика. Тоді матиму шанс.

— Стій! Уб’ю!

Я майже відчуваю його руки на своїх щиколотках. Додаю швидкості. З погойдування громовідводу, із гудіння залізних щаблів, із мого власного хрипкого подиху народжується ритм, я ловлю його й підлаштовуюсь до нього, він підхоплює й несе, як швидка вода.

— Дурепа!

Здається, він відстав. Трохи, але відстав. Я не зменшую швидкості. Зараз! Ще трішки!

Ось він, люк. Я востаннє підтягуюся — і вибираюся на залізний майданчик на страшній висоті.

Сонце хилиться до обрію. Гори лежать навколо, як зубці величезної корони — зелений ланцюг, за ним синій ланцюг, за ним золотаво-димчастий. Вітер приносить запах трави і хвої. Я завмираю — наче громовідвід у чеканні блискавки…

— Лано, стій!

Я бачу його обличчя в отворі люка. Його очі вперше виглянули з тіні орбіт, я розрізняю їх колір. Вони зеленувато-карі.

Одним ривком він піднімає своє велике могутнє тіло на край майданчика. Я відступаю. Між нами два кроки, не більше.

— Стій, — каже він. — Послухай, нічого страшного не сталося. Ти зробила дурницю. Тільки й усього. Я не буду тебе карати. Я навіть не буду тебе…

Одночасно він робить крок уперед — і я, відступаючи, вихоплюю з-за пояса згорнутий екран.

— Лано!!

Його руки хапають повітря за міліметр від моїх грудей. А я вже валюся назад. Уже падаю, і вітер реве у вухах.

— Лано!

Вітер грає мною, як порожньою обгорткою від бутерброда. Я перевертаюся раз, удруге, плутаю верх і низ, в очах темніє… І, майже непритомніючи, розгортаю екран.

Ривок! Моє падіння сповільнюється. Потім пришвидшується знову. Я бачу, як заледве, долаючи опір повітря, розкриваються складки й перетинки, як раптом спалахують зеленим сенсори, як кожна ниточка й жилка екрана-крила напружується…

Я перебираю руками, обмацую несучі ребра крила-екрана, ловлю вітер. Це єдине, що може ще врятувати моє життя. Я вишу на розгорнутому крилі, вчепившись руками в жорсткі перетинки, усе ще падаю…

А потім різкий порив вітру, ніби підставлена долоня, перетворює падіння на легкий політ.

Я лечу, як птах. Я бачу світ згори. Я бачу гори, ліси й луки. Сонячні промені пробиваються крізь діряві хмари — віяло променів, розставлені пальці. Кольорове небо над головою, кольорова земля внизу, мерехтливе зеленувате крило — ніби тонке віко, ніби крильце бабки. Я лечу…

Поривом вітру мене зносить убік. І прямо на шляху, на відстані, здається, витягнутої руки, виступає з туману бетонна стіна.

Я різко змінюю нахил крила…

Мене підкидає й проносить над стіною, я черкаю по бетону підошвами черевиків. І знову падаю, але тепер унизу — хирлявий, іржавий ліс…