Слава ЗСУ!

Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою туманною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я мимоволі згадав слова Валека про «сірий камінь», що висмоктує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закралося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на собі невидимий кам’яний погляд, пильний та пожадливий.

— Валек! — тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Коли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник. Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав їй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байдуже прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почуваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.

— Ходімо… ходімо звідси! — смикнув я Валека. — Відведи її…

— Ходімо, Марусю, нагору, — покликав Валек сестру.

І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумніший і мовчазніший, ніж звичайно.

— Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? — спитав я у нього.

— Купити? — усміхнувся Валек. — Звідки ж у мене гроші?

— Так як же? Ти випрохав?

— Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я потяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.

Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклавши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.

— Ти, значить, украв?
— Еге ж!

Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали мовчки.

— Красти недобре, — вимовив я потім в сумній роздумливості.

— Наші всі пішли. Маруся плакала, бо вона була голодна.

— Так, голодна! — з жалісною простодушністю повторила дівчинка.

Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дівчинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився на своїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, лежав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі. Коли я глянув на Марусю, яка обома руками тримала шматок булки, у мене защеміло серце.

— Чому ж, — спитав я з зусиллям, — чому ти не сказав про це мені?

— Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх грошей нема.

— Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.

— Як, потихеньку?

— Т-так.

— Значить, і ти б теж украв.

— Я… у свого батька.

— Це ще гірше! — з певністю сказав Валек. — Я ніколи не краду у свого батька.

— Ну так я б попрохав… Мені б дали.

— Ну, може, й дали б раз, — де ж напастися на всіх жебраків?

— А ви хіба… жебраки? — спитав я упалим голосом.

— Жебраки! — похмуро відрізав Валек.

Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.

— Ти вже йдеш? — спитав Валек.

— Так, іду.

Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзями безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послабшала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко. Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон прогнав своїм повівом моє глибоке горе.

Розділ VI

НА СЦЕНУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ПАН ТИБУРЦІЙ

— Добридень! А я вже думав, що ти не прийдеш більше, — так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з’явився на горі.

Я зрозумів, чому він сказав це.

— Ні, я… я завжди ходитиму до вас, — відповів я рішуче, щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.

Валек помітно повеселішав, і обидва ми почули себе вільніше.

— Ну що? А де ж ваші? — спитав я. — Все ще не повернулись?

— Ще ні. Чорти їх знають, де вони запропастилися.

Ми весело заходилися споруджувати хитромудру пастку для горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали в руки Марусі, і, коли необережний горобець, спокушений зерном, безтурботно стрибав у пастку, Маруся смикала нитку, покришка захляпувала пташку, яку ми потім випускали.

Тим часом опівдні небо насупилося, насунула темна хмара, і під веселий гуркіт грому зашуміла злива. Спочатку мені дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши, що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт грози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.