Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Діти підземелля

Я був великий розбишака. «У цього малого, — говорили про мене старші,— руки й ноги налиті ртуттю»; цьому я й сам вірив, хоч не уявляв собі ясно, хто та яким способом проробив наді мною цю операцію. У перші ж дні я вніс жвавість і в товариство моїх нових знайомих. Навряд чи луна старої каплиці будь-коли повторювала такі голосні вигуки, як у той час, коли я намагався розворушити й захопити своїми іграми Валека й Марусю. Проте це вдавалося погано. Валек серйозно дивився на мене й на дівчинку, і якось, коли я примушував її бігати зі мною наввипередки, він сказав:

— Не треба, вона зараз заплаче.

Справді, коли я розворушив її і примусив бігати, Маруся, зачувши мої кроки за собою, раптом повернулася до мене, підвівши рученята над голівкою, начебто для захисту, подивилася на мене безпорадним, як піймана пташка, поглядом і голосно заплакала.

Я зовсім розгубився.

— От бачиш, — сказав Валек, — вона не любить гратися.

Він посадив її на траві, нарвав квітів і кинув їй. Вона перестала плакати і, перебираючи рослинки, щось говорила, звертаючись до золотистих жовтців, і підносила до губ сині дзвіночки. Я теж принишкнув і ліг поруч дівчинки.

— Чому вона така? — спитав я нарешті, вказуючи очима на Марусю.

— Невесела? — перепитав Валек і потім сказав тоном цілком переконаної людини: — А це, бачиш, від сірого каменю…

— Та-ак, — повторила дівчинка, як слаба луна, — це від сірого каменю.

— Від якого сірого каменю? — перепитав я не розуміючи.

— Сірий камінь висмоктав з неї життя, — пояснив знову Валек, дивлячись, як і раніше, у небо. — Так каже Тибурцій. Тибурцій добре знає.

— Та-ак, — знову відгукнулася тихою луною дівчинка. — Тибурцій усе знає.

Я нічого не розумів у цих загадкових словах, які Валек повторював за Тибурцієм, проте переконання Валека, що Тибурцій все знав, вплинуло на мене. Я підвівся на лікті і глянув на Марусю. Вона сиділа так, як посадив її Валек, і так само перебирала квіти; рухи її тонких рук були повільні; глибокі сині очі виділялися на блідому обличчі, довгі вії були сплющені. Коли я дивився на цю крихітну сумну постать, мені стало ясно, що в словах Тибурція, хоч я й не розумів їхнього значення, — багато гіркої правди. Безперечно, хтось висмоктує життя з цієї дивної дівчинки, що плаче тоді, коли інші на її місці сміються. Але як же може зробити це сірий камінь?

Це було для мене загадкою, страшнішою за всі примари старого замку. Хоч і жахливі були турки, які конали під землею, та все ж від них віяло старою казкою. А тут щось невідомо страшне було в наявності. Щось безформне, невблаганне, тверде й жорстоке, як камінь, схилялось над маленькою голівкою, висмоктуючи з неї рум’янці, блиск очей та жвавість рухів. «Напевне, це буває вночі», — думав я, і почуття жалю боляче стискало мені серце.

Під впливом цього почуття я теж зменшив свою жвавість. Пристосовуючись до тихої солідності нашої дами, ми вдвох з Валеком, посадивши її десь на траві, збирали для неї квіти, різнокольорові камінці, ловили метеликів, іноді робили з цеглин пастки для горобців. Іноді ж, розлігшись біля неї на траві, дивилися в небо, як пливуть хмари високо над кошлатим дахом каплиці, розповідали Марусі казки або розмовляли.

Ці розмови з кожним днем зміцнювали нашу з Валеком дружбу, що росла, незважаючи на різку протилежність наших характерів. Моя поривчаста жвавість була зовсім протилежною його сумній солідності, і він викликав мою пошану своїм незалежним тоном, яким говорив про старших. Крім того, він часто розповідав мені багато нового, про що я раніше й не думав. Чуючи, як він говорить про Тибурція, ніби про товариша, я спитав:

— Тибурцій — твій батько?

— Не знаю, — відповів він задумливо, наче це питання не спадало йому на думку.

— Він тебе любить?

— Так, любить, — сказав Валек вже далеко певніше. — Він завжди піклується про мене, і знаєш, іноді він цілує мене і плаче…

— І мене любить, і теж плаче, — додала Маруся з виразом дитячої гордості.

— А мене батько не любить, — промовив я сумно. — Він ніколи не цілував мене… Він нехороший.

— Неправда! Неправда! — заперечив Валек. — Ти не розумієш. Тибурцій краще знає. Він каже, що суддя — найкраща людина в місті. Твій батько, знаєш… Він засудив навіть одного графа…

— Так, це правда… граф дуже сердився, я чув.

— Ну, от бачиш! Адже графа засудити не жарт.

— Чому?

— Чому? — перепитав Валек, трохи збентежений. — Тому що граф — не проста людина… Граф робить, що хоче, і їздить у кареті, і потім… у графа гроші; він дав би іншому судді грошей, і той би його не засудив, а засудив би бідного.

Попередня
-= 9 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 7.

Останній коментар

Ленка Бояришнік 25.02.2019

фігня повнейша купить би джип купить бі джип бронирований весь заряжений
танирований я не буду читати але дядько Петро заставляє і мені сумно коли я какаю у
тоулеті


Анастасія Солтис 30.01.2018

Повість сумна і цікава . Бідненька Маруся


Анастасія Солтис 30.01.2018

У кінці я плакала бідненька Маруся .
Повість цікава але сумна


Додати коментар