Слава ЗСУ!

— Так от слухайте ж... Видряпався я, значить, з допомогою того плазуна на берег і довго роздумувати не став. Як тільки відчув під ногами твердий грунт, підхопився й ушкварив від того болота і тих земноводних скільки було сили. Біжу якимись перелісками, петляю серед окремих деревовидних хвощів і папоротників. Ніколи й угору глянути. Бачу — попереду якісь чотири волохаті стовбури. Тільки хотів між ними проскочити, як ті стовбури зрушили з місця, і я з розгону тільки — геп! — об один стовбур лобом. Обхопив руками, завмер. І раптом відчуваю — щось обплутує мене за поперек, одривае від землі й підносить угору. І от уже переді мною два величезні білі закручені бивні, і роззявлена паща, і маленькі очиці, й волохаті вуха. Мамонт! «Ой! Не їж мене! Я не винен! Я не хотів тебе вдарити! Я просто не помітив!» — кричу я.

— А чого б це він тебе їв? — кажеш ти, Жоро. — Він же травоїдний.

— Дуже ти розумний, — образився Агашкін. — Повисів би ти на п'ять метрів над землею у хоботі мамонта біля тих бивнів — не знаю, що б ти закричав.

— Ну, не сваріться, — кажу я. — Не до сварок зараз. Давайте вибиратися...

І ми подряпалися по схилу нагору. П'ятами вибиваємо у мокрій глині заглибини, щоб можна було впертися, руками чіпляємося за все, за що можна вчепитися, один одному допомагаємо, тягнемо, підштовхуємо — ліземо потроху.

Ну то як же все-таки далі було з тим мамонтом? — питаю в Агашкіна, тягнучи його за руку.

— Та як... Ніяк. Їсти він мене, звичайно, як бачите, не став... Інакше ви зі мною не зустрілися б... А розмахнувся хоботом і шпурнув мене вбік. Лечу. «Ну, все, — думаю, — і кісток ие позбираю». Аж ні, приземлився саме на схилі яру, ковзнув по дотичній і благополучно з'їхав на дно. Хотів вибратися, та де там: дві години не менше сковзався на тій глині. Як добре, що я вас, чілдрени, зустрів!.. Утрьох не те що одному. Бачите, ліземо. Ще трошки — й будемо нагорі. А ще як серед нас такий технічний геній, як ти, Комп'ютер! Ти мусиш неодмінно щось придумати, щоб зігрітися.

Ми вже були майже нагорі.

Я й Агашкін вхопилися за якийсь деревовидний хвощ, який ріс на краю урвища. А ти до того хвоща долазив, уже тягся рукою. І тут раптом почалася злива. Та така, ще гірша за першу. Ну, просто водоспад Ніагара — суцільні струмені води ринули з неба.

— Жоро! Жоро! — кричу я.

Але ти зник, як бульба на воді. Нема тебе, та й усе.

Змило тебе водою на дно яру й понесло кудись. Там, на дні, вирував, бурунився стрімкий потік, наче гірська річка.

Засмутилися ми з Агашкіним страшенно. Тільки що ти був разом з нами, говорив, лаявся. І враз нема, зник, наче й не було зовсім. Це ж страшно, коли людина раптом зникає. Дуже ми з Агашкіним засмутилися...

— «З Агашкіним»... «З Агашкіним»... — ображено перекривив Лесика в цьому місці Жора. — А де ж я все-таки подівся?

— Хто тебе зна? — знизав плечима Лесик.

— Що значить? Ти мусиш зиати! Твій сон, твоя фантазія. Ти й відповідаєш!

— Ну, я гадаю, буде все гаразд. Плаваєш ти прекрасно, у басейн з батьками ходиш. Отже...

— І все-таки... Не можеш сказати, де я подівся?

— Поки що ні.

— От макітра! А ще клявся в дружбі. Ну, звичайно... — Жора зітхнув. — 3 Агашкіним тобі цікавіше, ніж зі мною.

— Ну, дивак! От дивак! — вигукнув Лесик. — Ну, що я — навмисне? Так уже вийшло. Історично склалося. Хіба я винен?...

— Винен, — надув губи Жора. — а чого ви не кинулися рятувати мене?

— Ну, Жоро, дорогий, ну як же кинутися туди? Ти собі уявляєш? Тебе змило, кудись потягло, ми ж навіть не бачили куди. Ми з Агашкіним зачепилися за той деревовидний хвощ, висимо. А тебе нема. Бурхливий каламутний потік потяг тебе десь иа дно яру й далі. Куди ж кидатися? Як?

— Не знаю. Тільки якби тебе кудись потягло, я тебе рятував би.

— То ти просто ситуації не уявляєш...

— Уявляю! — ображено сказав Жора, сунув руку в кишеню, дістав акуратно складений аркушик, зазирнув у нього і закопилив губи: — Взагалі-то мені треба вже ділом займатися. От бачиш, написано: «Двадцять тридцять — моделізм». За графіком...

— Та який там графік?! Який моделізм?! — вибухнув Лесик. — Я йому таке розказую! Тут такі події, а він — графік! Друкарська машинка якась, а не людина!..

Жора зітхнув:

— Ну, гаразд. Розказуй уже далі, зрадник...

От даремно ти все-таки...

Та щоб ти знав, Агашкін щиро засмутився, що змило саме тебе, а не мене. Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі... Ти для нього був значно потрібніший за мене.

Але так уже сталося...