Слава ЗСУ!

Всі «художества» трійці були злі й жорстокі. Як правило, присікувався Малявка, а Довгий і Злюкін ховалися десь за рогом будинку. І як тільки той, до кого Малявка присікувався, давав йому, щоб одчепився, стусана, одразу з'являлися Малявчині друзі. «Ти що малих кривдиш?! — вигукував Злюкін. — Здоровий — так?» І...

Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості — бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя... Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому, так хитро й підступно вони діяли. А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі.

І тепер трійця лише хмикала й пересмикувала плечима — чого, мовляв, дивитеся, при чому тут ми, знати не знаємо.

Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук присіли біля клумби навпочіпки й намагалися підняти, вирівняти поламані квіти, повернути їх до життя.

— Як це так?! — розпачливо шепотіла Леся. — Їм же боляче!.. Вони ж усе відчувають...

— І... і навіть пізнають того, хто їх скривдив... Я чнтала... — шепотіла Аліна.

— Вони ж живі... Як це можна було, — губи в Лесі тремтіли.

Леся й Аліна були юннатки, «альпійська гірка» — то їхнє дітище.

У Лесика теж тремтіли губи. Він був блідий.

Коли Лесик дивився на Лесю Чорнобривець, у грудях його починав тьохкати соловейко. Ніжно так і щемливо: «Тьох-тьох!... Тьох-тьох-тьох!...» Може, тому, що її звали Леся, а його Лесик?... А може, з іншої якоїсь причини... Хтозна, чого в людей у грудях тьохкають соловейки.

А от коли Лесик дивився на трійцю, в грудях його починали каркати ворони, хрипло, противно так, гаркаво: «Каррр!.. Каррр! Каррр!...»

Жора теж небайдуже дивився на Лесю. Але почуття його виявлялися по-іншому. В Жори холов кінчик носа — наче крижана колюча сніжинка сідала на нього.

А от коли Жора дивився на трійцю, щоки його починали горіти вогнем, наче до них притуляли розпечене залізо.

Але зараз чомусь ні ворони у Лесикових грудях не каркали, ні Жорині щоки не пекло вогнем.

Може, тому, що надто вже дикий був випадок. Не могло бути нормальних реакцій. А герої наші — хлопці дуже вразливі.

Задеренчав дзвінок на уроки. І, наче то був сигнал, що можна вже не мовчати, одразу навколо загуло й загомоніло.

Збуджено перемовляючись, разходилися і розбігались учні по класах.

Дисципліна у той день, що й казати, була не на висоті. Вчителі раз у раз втихомирювали учнів, але й самі були збуджені й нервові.

Зустріч з академіком мала початися одразу після п'ятого уроку.

Довгий стіл на сцені актового залу вже зранку був застелений червоною скатертиною, і на ньому стояли квіти й пляшки з мінеральною водою та «пепси-колою».

Агашкін, який сидів за партою біля самісінького вікна перед Леснком і Жорою, весь час витягував шию, визирав надвір, робив «перське око» (тобто одне примружував, а друге витріщав) і збуджено хихикав. Агашкін страшенно любив різні надзвичайні події та неприємності (певна річ, коли вони траплялися не з ним, а з кимось іншим). Якось, коли у шкільному дворі була пожежа (хтось підпалив макулатуру, і зайнялися старі поламані парти, біля яких та макулатура лежала), Агашкін так верещав від захоплення, так танцював і підстрибував, що мало сам не вгнався у вогонь.

Клас на «перське око» Агашкіна реагував по-різному. Деякі, найбільш несвідомі, й собі хихикали, пирскали в кулак. Але переважна більшість учнів дивилася осудливо.

Лесик дивився на розпашіле, як маків цвіт, Лесине личко (він сидів майже поряд з нею, їх розділяв тільки прохід, між партами), і в грудях його потроху, ледь чутно вже починав витьохкувати соловейко. Жора теж дивився на Лесю через плече товариша, і кінчик його носа починав холонути...

Ах та Леся, ах та Леся-чарівниця!..

На п'ятому уроці всі вже совалися так нетерпляче, мов сиділи не за партами, а на розпеченій черені.

І раптом учитель фізики Антон Григорович (саме була фізика) кахикнув і сказав:

— Не совайтесь, сидіть спокійно. Зустрічі з академіком не буде. Після уроків підете додому.

Всі так і завмерли. Отаке?... Що?? Чому?..

— Нічого не знаю, — мовив Антон Григорович. — Так сказав Лев Парамонович.

Але ж стривайте! Академік же приїхав. Точно! Вчора увечері прилетів літаком. Тато Агашкіна працює у Борисполі в аеропорту. І сам бачив, як Лев Парамонович його зустрічав. З квітами і з Кирою Андріївною...

Жора глянув на Леснка й часто-часто заморгав. Він, мабуть, більше за всіх чекав цієї зустрічі.

— Сумнівів нема! — сказала Аліна. — Це через «альпійську гірку»... Може, й правильно...

Леся мовчки зітхнула. Вона дивилася на Лесика. Леся знала його з першого класу. Але ніколи не бачила його таким схвильованим і незвичайним, як зараз.